Мирон Кордуба як вчений: життя і діяльність

Завдяки кропіткій та наполегливій роботі М.Кордуби та інших членів Археографічної комісії: О.Терлецького, Д.Коренця, С.Томашівського, С.Рудницького, О.Целевича, Ю.Кміта, З.Кузелі, І.Джиджори, І.Кревецького, І. Крип`якевича впродовж 1895–1913 рр. було видано десять томів документів у серії “Жерела до історії України-Руси” [22, c. 52–53]. Напрацювання М. Кордуби ввійшли до дванадцятого тому як “Матеріали до історії української козаччини” [23].

Перша світова війна стала критичним періодом в історії України. У серпні 1914 р. у Львові виник Союз визволення України (СВУ), ініціаторами створення якого стали емігранти з Наддніпрянщини. Організація проголосила своєю метою боротьбу за незалежну Українську державу і вважала, що цього можна добитися після поразки Росії у війні. Саме СВУ став ініціатором створення окремих таборів для військовополонених українців і проведення серед них культурно-освітньої та виховної роботи. Результати цієї акції передбачали зростання національної самосвідомості українців з Російської імперії та формування боєздатних частин із військовополонених, які б воювали проти Росії. Свою культурно-виховну та видавничу працю СВУ проводив значною мірою силами західноукраїнської інтелігенції [24, с. 137–138]. Так, М.Кордуба як офіцер австрійської армії читав лекції з історії України у таборі військовополонених українців Зальцведеля, співпрацював у виданнях СВУ, зокрема, у “Віснику” [25, с. 27].

Дочка М.Кордуби – Стефанія Ольшанська згадує про ті часи як такі, що принесли багато лиха родині. У Чернівцях до всіх бід додавалося ще вороже ставлення румунів до українців, особливо до галичан. Родина переїжджає до Станіславова, а потім у с.Сушно на Радехівщину [26, c. 2].

У роки Першої світової війни, події якої загрожували знищенням культурно-інституційних здобутків української інтелігенції у Галичині, М.Кордуба відновив традицію підтримки НТШ справи Українського університету у Львові, зокрема практику підготовки спільних меморандумів від Товариства й українських депутатів Віденського парламенту на адресу уряду. Оскільки у довоєнний час австрійський уряд проектував розгляд справи українського університету щонайпізніше у жовтні 1916 р., М.Кордуба у березні того ж року на засіданні Товариства запропонував текст Меморандуму НТШ до Міністерства культів і освіти у даній справі. Після засідання передав його до друку, щоб, їдучи до Відня, завезти його у Міністерство [11, c. 117].Своїми спостереженнями напередодні Української революції над громадсько-політичним життям Галичини, роллю наукових інституцій, оцінкою галицької преси М.Кордуба ділився у листі до С.Томашівського від 29 січня 1917 р. [27, арк. 15]. Історика хвилював стан справ навколо боротьби за Український університет у Львові. “Складається враження, – писав він, – що наші політичні керманичі нічого так не бояться, як заснування українського університету в Польщі. Кажеш, що у інших народів проти такого трактування справи піднявся б уже крик обурення серед наукових кіл? Так, але у них є десятки тижневиків, місячників, в котрих можна б це зробити, а в нас? Поза “Ділом” і йдучим за ним у хвості “Новим часом” та провокаційною “Радою” нічого нема. Ані до “Громадського Голосу”, ані до польських журнальчиків нам з такими статтями не вибратися” [27, арк. 15].

Глибокі знання проблем зовнішньої політики знадобились М.Кордубі на посаді радника посольства Західно-Української Народної Республіки у Відні в 1919 р. [28, c. 2]. Під час боротьби за незалежність УНР він захищав права України в друкованих органах ЗУНР, намагаючись дати оцінку міжнародним подіям. Як кореспондент надсилав репортажі з Чернівців та Відня. М.Кордуба був також одним із провідних редакторів “Републики” (1919) – офіційного урядового органу ЗУНР [29, c. 368]. Як член Крайового Комітету ЗУНР неодноразово бував на його засіданнях. Питання, що обговорювались, фіксував у щоденнику [30]. Так, зберігся запис зібрання, на порядку денному якого стояло питання майбутнього політичного устрою Української держави. В обговоренні взяли участь В.Будзиновський та М.Кордуба. Перший тоді виступив за федерацію України з Росією, М.Кордуба ж наполягав на унітарному устрої [30, арк. 1].

Проблеми тактики й стратегії національно-визвольного руху знаходили своє вирішення на засіданнях Народного Комітету Української народно-трудової партії (УНТП) – провідної політичної сили Галичини, активним членом якої М.Кордуба був з 1919 р., після переїзду з Чернівців до Львова [31, арк. 34]. Необхідність захисту та усамостійнення українства в умовах польської окупації після поразки української революції спонукали його до боротьби як у культурно-освітній, так і в політичній сферах суспільного життя [32, c. 213]. Програма політичної платформи УНТП, викладена у резолюціях Народного Комітету від 10 листопада 1920 р., а саме: невизнання Варшавського договору Пілсудського–Петлюри і легітимності Польської держави на українських землях, боротьба за ліквідацію окупаційного режиму, відновлення західноукраїнської державності, визнання єдиним законним державно-політичним органом Української Національної Ради та її представництва в особі еміграційного уряду ЗУНР – ця програма цілком відповідала державницькому світоглядові та політичній орієнтації М.Кордуби [32, c. 212]. Тому його солідарність з трудовиками була не випадковою. У своїх “Спогадах” історик акцентував, що акт передачі Антантою у 1919 р. Східної Галичини до Польщі став черговим ударом по суверенітету України, залишивши за першою тільки право на автономний сейм, окреме управління і військо як засіб оборони, відсунув злуку її з рештою України на 25 років [30, арк. 2].