Мирон Кордуба як вчений: життя і діяльність

Дії національно-державницьких сил знайшли своє продовження в роботі другого Міжпартійного з`їзду 3 вересня 1921 р. у Львові. Широка дискусія, в якій домінували трудовики, розгорнулася навколо університетської справи. Констатуючи той факт, що польська влада зробила практично неможливим подальше навчання українських студентів у Львівському університеті, з`їзд вирішив, що українське суспільство “мусить допомогти університетській молоді іншим шляхом здобути собі знання і відповідні кваліфікації”. Професор В.Щурат і більшість тих, хто виступили, наполягали на заснуванні при НТШ приватного українського університету у Львові [32, c. 221–222]. Деякі члени УНТП, зокрема М.Кордуба, І.Куровець, В. Вергановський, висловились за те, щоб українські студенти продовжували навчання у Львівському університеті. Вони застерігали прихильників відкриття приватного українського університету від того, що такий навчальний заклад “не матиме жодного значення, складені екзамени не будуть визнані ані в краю, ані за кордоном”. Однак більшість підтримала пропозицію В.Щурата [32, c. 223].

Незабаром обрано перший сенат Українського таємного університету (УТУ), до якого ввійшли В.Щурат, М.Панчишин, М.Кордуба, І.Раковський, І. Крип`якевич, В.Вергановський, М.Левицький, Р.Ковшевич, Г.Куровець, М.Музика, М.Вахнянин [33, c. 67–68]. Ректором університету став відомий літературознавець і письменник, голова НТШ, професор В.Щурат, деканами: філософського відділу – М.Кордуба, правничого – В.Вергановський, медичного – Г.Куровець [34, арк. 2–3]. Запис студентів до УТУ розпочався 15 вересня 1921 р. [33, c. 68].У 1921 р. на філософському факультеті було 14 кафедр і навчалось 235 студентів, а в 1923 р. – 31 кафедра та 324 студенти [35, c. 12]. Праця професорів відбувалась в умовах переслідування університету польською адміністрацією, арештів студентів, обшуків викладачів. Вибір окремих предметів був спричинений особистими науковими зацікавленнями вчених НТШ. Особливо це стосувалося суспільних дисциплін, де було сформовано унікальні лекційні цикли [36, c. 28]. Так, М.Кордуба читав курс “Доба Людовіка XIV” [37].

Слід зазначити, що студенти філософського і правничого факультетів мали змогу прослухати університетський курс повністю, на відміну від медичного та політехнічного відділів, де навчання тривало лише 4 семестри [38, арк. 5].

Звичайно, умови навчання і праці в УТУ були далекі від ідеальних. Проте навіть те, що зроблено зусиллями викладачів у науковій сфері, варте поваги. Випускники філософського факультету стали згодом працівниками товариств “Рідна школа”, “Просвіта”, вчителями гімназій, ревізорами та інспекторами у Ревізійному Союзі кооператорів [39, c. 59].

У 1920 р. М.Кордуба як член управи Історично-філософічної секції одночасно увійшов до виділу НТШ. Крім нього, з правом дорадчого голосу були запрошені Б.Барвінський та Ф.Колесса. У листі І.Крип`якевича до С.Томашівського від 8 квітня 1922 р. знаходимо повідомлення, що наукове життя Історично-філософічної секції “дуже ослабло”. Вона працює в маленькому складі: голова – М.Кордуба, заступник – В.Вергановський, секретар – І. Крип`якевич. Такий склад зберігався впродовж 1922–1927 рр. [40, арк. 3].

Діяльність Секції, як і Товариства загалом, залежала від політичної та економічної ситуації. У цей період доводилося більше займатися політичною боротьбою, ніж науковими справами. Громадську роботу виконував М.Кордуба. Він відповідав за проведення заходів з нагоди урочистих подій, ювілеїв визначних діячів освіти і культури України.

І.Крип`якевич прагнув створити в НТШ центр з новими поглядами, розраховуючи на В.Липинського, С.Томашівського як засновників державницької школи в українській історіографії. Продовжувачами їх ідей одразу стали М.Кордуба, М.Чубатий, В.Герасимчук, І.Джиджора, Д.Дорошенко [41, c. 30–31].

Політична ситуація першої чверті ХХ ст. диктувала потребу перетворення ідеї самобутності (винятковості) окремого народу на ідею національності, набуваючи дедалі більших форм географічного та мовно-етнічного самовизначення. У сфері історіографії ідея національної самобутності реалізувалася за допомогою принципу локального колориту, що означало розкриття своєрідних рис певної історичної епохи в їх національному та географічному проявах. Звідси особлива увага вчених до традицій, звичаїв, побуту, культури, фольклору, творчості рідного народу.

Якщо історичні, етнографічні, мовознавчі, географічні розвідки попередників М.Кордуби здебільшого мали ознаки аматорства, стояли на межі художньої та наукової творчості, то в М.Кордуби вони набувають справді наукового характеру.

Звичайно, становлення української національної географії в Галичині передусім пов`язане з діяльністю НТШ, а також з творчістю С.Рудницького – засновника української національної географічної школи. До того часу в науковій літературі географічний чинник оцінювався однозначно як важливий, але не визначальний фактор націотворення. Із галузевих суспільно-географічних напрямів початку ХХ ст. в Україні особливого значення набула етногеографія як галузь географії населення, що розвивалась у зв`язку з численними етнографічними дослідженнями, пов`язаними з українським національним відродженням у ХІХ ст. [42, c. 46]. Власне, С.Рудницький заклав початки політико-географічного напряму української географії та основи етногеографії України [43, c. 57].