Сучасна аграрна політика української держави

У ХVІ ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панамшляхті. Прагнення держави уніфікувати й обмежити розмір дворищенського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало видання 1557 р. “Устави на волоки”. Було визначено розмір волоки.

Залежно від повинностей селяни селіни поділялися на три категорії:

-тяглі селяни;

-ремісники і службові селяни;

-чиншові селяни або данники.

“Устава на волоки” поділили усі землі на категорії, в залежності від їх родючості.

Особливістю цього акта можна назвати те, що він регулював не тільки земельні відносини, а й пов’язані з ними трудові (встановлюється тривалість робочого дня та відпочинку (арт.22)).

Отже, як висновок можна підкреслити, що в період Литовської держави сільське господарство було досить розвинутим, але все це було результатом поневолення селянства.

В період національно-визвольної війни 1648-1654 рр., основними джерелами права, які регулювали земельні відносини були правові звичаї, а також продовжував діяти Статут Великого князівства Литовського 1588 р. Крім того, значного значення набули гетьманські універсали 8,с.83.

За Березневими статтями в Україні продовжувала діяти попередня правова система. Велику роль виконувало звичаєве право.

В цей час було зроблено спробу кодифікації права. Внаслідок цього 1743 р. з’явився збірник “Права за якими судиться малоросійський народ”.

Згідно цього акту відбулися суттєві зміни в інституті права власності на землю та в інших тісно пов’язаних з ними відносинах.

Збереглися способи набуття землеволодінь – спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель.

З правового боку всі земельні володіння поділялися на два види – вотчина і держання. Вотчини були у повній власності і могли вільно відчужуватися. Держання були тимчасовими володіннями 8,с.85-89.

У Запорізькій Січі була тільки колективна власність на землю, а остання надавалася в користування за жеребкуванням.

Крім хліборобства, на Січі значного розвитку набуло і скотарство.За словами І. Будзиловича та А. Юрченка, в період Запорізької Січі в деяких випадках дозволялася оренда землі 9,с.63-67. А з часом починається формуватися інститут приватної власності на землю.

У ХVІІІ столітті становище селян значно погіршилося, внаслідок прийняття таких актів: Універсал гетьмана К. Розумовського 1760 р. і указ Катерини ІІ 1783 р., якими було остаточно закріпачено селян.

Отже, як видно з вище сказаного, правове регулювання земельних і пов’язаних з ними відносин має значний вплив на розвиток сільського господарства.

Сільське господарство з найдавніших часів відігравало важливу роль, оскільки українські землі володіють великою родючістю. Тому приділялася значна увага регулюванню цих відносин.