Арабо-мусульманський культурний регіон

Ос¬но¬в¬ну ма¬су на¬се¬лен¬ня Ара¬вії з дре¬в¬ніх ча¬сів скла¬да¬ли ко¬чі¬в¬ни¬ки, що за¬йма¬ли¬ся ско¬тар¬с¬т¬вом у сте¬пах і на¬пів¬пу¬с¬те¬лях пів¬ос¬т¬ро¬ва. Гли¬бо¬кий і скла¬д¬ний про¬цес кла¬со¬во¬го роз¬ша¬ру¬ван¬ня усе¬ре¬ди¬ні араб¬сь-ко¬го су¬с¬пі¬ль¬с¬т¬ва і по¬лі¬тич¬ний стан, зв'я¬за¬ний з бо¬ро¬ть¬бою між Іра¬ном і Ві¬за¬н¬ті¬єю, ство¬ри¬ли умо¬ви для ви-ни¬к¬нен¬ня се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬ної араб¬сь¬кої дер¬жа¬ви. По¬лі¬тич¬не об'¬єд¬нан¬ня ара¬бів на по¬ча¬т¬ку VII сто¬літ¬тя від¬бу¬ва-ло¬ся під егі¬дою но¬вої, що ста¬ла не¬за¬ба¬ром сві¬то¬вою ре¬лі¬гі¬єю – іс¬ла¬му. Пе¬р¬ві¬с¬ним мі¬с¬цем пе¬ре¬бу¬ван¬ня за-сно¬в¬ни¬ка іс¬ла¬му й гла¬ви араб¬сь¬кої дер¬жа¬ви – про¬ро¬ка Му¬ха¬м¬ме¬да і йо¬го спад¬ко¬єм¬ців – ха¬лі¬фів (звід¬си на-зва дер¬жа¬ви – ха¬лі¬фат) бу¬ли ара¬вій¬сь¬кі мі¬с¬та Ме¬ди¬на, а по¬тім Ме¬к¬ка.

У VII сто¬літ¬ті ара¬би за¬во¬ю¬ва¬ли Па¬ле¬с¬ти¬ну, Си¬рію, Ме¬со¬по¬та¬мію, Єги¬пет і Іран. У 661 ро¬ці Му¬а¬вія – араб¬сь¬кий на¬мі¬с¬ник у Си¬рії – за¬хо¬пив вла¬ду і по¬клав по¬ча¬ток ди¬на¬с¬тії Омейя¬дів. Сто¬ли¬цею Омейя¬дів став Да¬маск. На¬при¬кі¬н¬ці VII і по¬ча¬т¬ку VIII сто¬літ¬тя до ха¬лі¬фа¬ту бу¬ла при¬єд¬на¬на гі¬га¬нт¬сь¬ка те¬ри¬то¬рія, що вклю¬ча-ла Пі¬ре¬ней¬сь¬кий пів¬ос¬т¬рів і всю Пів¬ні¬ч¬ну Аф¬ри¬ку на за¬хо¬ді, За¬ка¬в¬ка¬з¬зі і Се¬ре¬д¬ній Азії до ко¬р¬до¬нів Ін¬дії – на схо¬ді.Араб¬сь¬кий ха¬лі¬фат став ве¬ли¬кою ран¬ньо¬фе¬о¬да¬ль¬ною дер¬жа¬вою, хо¬ча в де¬яких її об¬ла¬с¬тях до¬в¬гий час збе¬рі¬га¬ли¬ся ра¬бо¬вла¬с¬ни¬ц¬т¬во і на¬віть пер¬ві¬с¬но¬об¬щин¬ні від¬но¬си¬ни. Араб¬сь¬ка знать жо¬р¬с¬то¬ко екс¬плу¬а¬ту-ва¬ла се¬лян і ре¬мі¬с¬ни¬ків за¬во¬йо¬ва¬них кра¬їн. Пе¬ре¬мо¬ж¬ні вій¬сь¬ко¬ві по¬хо¬ди й ус¬пі¬хи но¬вої ре¬лі¬гії не мо¬г¬ли при-хо¬ва¬ти ріст кла¬со¬вих про¬ти¬річ. Бо¬ро¬ть¬ба ши¬ро¬ких на¬род¬них мас із фе¬о¬да¬ль¬ним гні¬том ви¬ли¬ва¬ла¬ся в мо¬гу-т¬ні по¬вс¬тан¬ня і ча¬с¬то йшла під га¬с¬лом зві¬ль¬нен¬ня від іно¬зе¬м¬но¬го яр¬ма. Вже в ІХ-Х сто¬літ¬тях со¬ці¬а¬ль¬ні по-тря¬сін¬ня, вла¬с¬не ка¬жу¬чи, ви¬кли¬ка¬ли роз¬пад ха¬лі¬фа¬ту на окре¬мі дер¬жа¬ви.

Ра¬зом з тим про¬бу¬дже¬ні ви¬з¬во¬ль¬ною і кла¬со¬вою бо¬ро¬ть¬бою тво¬р¬чі си¬ли на¬ро¬дів, що вхо¬ди¬ли в араб-сь¬кий ха¬лі¬фат, при¬ве¬ли до ви¬со¬ко¬го під¬йо¬му се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬ної куль¬ту¬ри Бли¬ж¬ньо¬го і Се¬ре¬д¬ньо¬го Схо¬ду; її роз¬квіт про¬до¬в¬жу¬ва¬в¬ся і то¬ді, ко¬ли ха¬лі¬фа¬ту як єди¬но¬го ці¬ло¬го фа¬к¬ти¬ч¬но вже не іс¬ну¬ва¬ло.

В араб¬сь¬кий ха¬лі¬фат увійш¬ли кра¬ї¬ни, що сто¬я¬ли на рі¬з¬но¬му рі¬в¬ні су¬с¬пі¬ль¬но¬го роз¬ви¬т¬ку, що во¬ло¬ді¬ли рі¬з¬ни¬ми куль¬ту¬р¬ни¬ми й ху¬до¬ж¬ні¬ми тра¬ди¬ці¬я¬ми. Од¬нак по¬ді¬б¬ність форм роз¬ви¬т¬ку фе¬о¬да¬лі¬з¬му на Бли¬ж¬ньо-му й Се¬ре¬д¬ньо¬му Схо¬ді по¬ро¬ди¬ло ри¬си спі¬ль¬но¬сті в іде¬о¬ло¬гії й в ін¬ших над¬бу¬до¬в¬них яви¬щах. Ці гли¬бо¬кі со-ці¬а¬ль¬но-¬еко¬но¬мі¬ч¬ні при¬чи¬ни, а не по¬ши¬рен¬ня ре¬лі¬гії – іс¬ла¬му – ле¬жать в ос¬но¬ві єд¬но¬с¬ті, що має мі¬с¬це й у се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬ній куль¬ту¬рі араб¬сь¬ких кра¬їн.

Ва¬ж¬ли¬ву роль у роз¬ви¬т¬ку араб¬сь¬кої куль¬ту¬ри гра¬ла її вза¬є¬мо¬дія з ви¬со¬кою се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬ною куль¬ту-рою Іра¬ну, Се¬ре¬д¬ньої Азії й За¬ка¬в¬ка¬з¬зя. Араб¬сь¬ка мо¬ва бу¬ла не тіль¬ки мо¬вою свя¬щен¬ної кни¬ги му¬су¬ль¬ман – Ко¬ра¬ну, але їм, як ла¬тин¬ню в За¬хі¬д¬ній Єв¬ро¬пі, ко¬ри¬с¬та¬ли¬ся ба¬га¬то вче¬них, пись¬мен¬ни¬ки й по¬ети у всіх ча¬с-ти¬нах ба¬га¬то¬мо¬в¬но¬го ха¬лі¬фа¬ту. Яс¬к¬ра¬ві при¬кла¬ди тво¬р¬чої вза¬є¬мо¬дії збе¬ре¬г¬ла іс¬то¬рія лі¬те¬ра¬ту¬ри на¬ро¬дів Схо¬ду. Ху¬до¬ж¬ня тво¬р¬чість ба¬га¬тьох на¬ро¬дів вті¬ли¬ло¬ся й у зна¬ме¬ни¬тій по¬емі «Лей¬ла і Ма¬дж¬нун». Ро¬ма¬н¬ти¬ч-ний об¬раз уми¬ра¬ю¬чо¬го від лю¬бо¬ві Ма¬дж¬ну¬на і йо¬го улю¬б¬ле¬ної Лей¬ли – Ро¬мео і Джу¬ль¬є¬т¬ти Схо¬ду, – на¬ро-ди¬в¬шись ще на зо¬рі фе¬о¬да¬лі¬з¬му в араб¬сь¬ко¬му се¬ре¬до¬ви¬щі, на¬ди¬х¬нув на ство¬рен¬ня чу¬до¬вих до¬бу¬т¬ків кра-щих по¬етів се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬но¬го Азер¬бай¬джа¬ну, Іра¬ну і Се¬ре¬д¬ньої Азі¬ї.

Ва¬ж¬ли¬ві, од¬нак, не тіль¬ки вза¬є¬мо¬дія і ві¬до¬ма спі¬ль¬ність, але і ви¬со¬кий для то¬го ча¬су рі¬вень куль¬ту¬ри на¬ро¬дів Бли¬ж¬ньо¬го й Се¬ре¬д¬ньо¬го Схо¬ду. У IX-XIII сто¬літ¬тях араб¬сь¬кі, а та¬кож іран¬ські, азе¬р¬бай¬джан¬сь¬кі і се-ре¬д¬ньо¬азі¬ат¬сь¬кі мі¬с¬та бу¬ли най¬бі¬ль¬ши¬ми центра¬ми осві¬ти, сла¬ви¬ли¬ся сво¬ї¬ми бі¬б¬лі¬о¬те¬ка¬ми, шко¬ла¬ми, уні-вер¬си¬те¬та¬ми й ін¬ши¬ми про¬сві¬т¬ні¬ми за¬кла¬да¬ми. Ха¬ра¬к¬те¬р¬ні по¬пу¬ля¬р¬ні ви¬сло¬ви то¬го ча¬су: «Най¬бі¬ль¬ша при-кра¬са лю¬ди¬ни – знан¬ня» чи «Чо¬р¬ни¬ло вче¬но¬го на¬сті¬ль¬ки ж гі¬д¬ні по¬ва¬ги, як кров му¬че¬ни¬ка». То¬му не ди¬в¬но, що сі¬рій¬сь¬кий пись¬мен¬ник XII сто¬літ¬тя Уса¬ма Ібн Му¬н¬киз, ав¬тор «Кни¬ги по¬вчан¬ня», оці¬ню¬вав ус¬пі¬хи су¬час-них фра¬н¬ків, з яки¬ми йо¬му до¬ве¬ло¬ся зі¬што¬в¬ху¬ва¬ти¬ся не тіль¬ки на вій¬сь¬ко¬во¬му по¬при¬щі, але й у ми¬р¬но¬му жит¬ті, із по¬зи¬цій лю¬ди¬ни не¬змі¬р¬но бі¬ль¬шої куль¬ту¬ри.Ви¬зна¬че¬ний вплив на роз¬ви¬ток се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬но¬го ми¬с¬те¬ц¬т¬ва ара¬бів, як і ін¬ших на¬ро¬дів, що спо¬ві¬ду¬ва-ли іс¬лам, зро¬би¬ла ре¬лі¬гі¬я. По¬ши¬рен¬ня іс¬ла¬му зна¬ме¬ну¬ва¬ло від¬мо¬в¬лен¬ня від ста¬рих, до¬фе¬о¬да¬ль¬них ре¬лі¬гій, тве¬р¬джен¬ня мо¬но¬те¬ї¬з¬му – ві¬ри в єди¬но¬го бо¬га. Му¬су¬ль¬ман¬сь¬ке пред¬ста¬в¬лен¬ня про світ як про ство¬ре¬не бо-гом єди¬не ці¬ле ма¬ло ва¬ж¬ли¬ве зна¬чен¬ня для фо¬р¬му¬ван¬ня ха¬ра¬к¬те¬р¬ної у се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬ну епо¬ху ес¬те¬ти¬ч¬ної ідеї про де¬яку, хо¬ча і від¬ве¬р¬не¬ну га¬р¬мо¬нію все¬сві¬ту. Ра¬зом із тим іс¬лам, як і всі се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬ні ре¬лі¬гії, іде¬о¬ло¬гі¬ч-но ви¬пра¬в¬до¬ву¬вав і за¬крі¬п¬лю¬вав фе¬о¬да¬ль¬ну екс¬плу¬а¬та¬ці¬ю. До¬г¬ми Ко¬ра¬на за¬те¬м¬ню¬ва¬ли сві¬до¬мість лю¬ди¬ни, пе¬ре¬шко¬джа¬ли йо¬го роз¬ви¬т¬ку. Од¬нак по¬гля¬ди на світ лю¬дей се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬но¬го Схо¬ду, у то¬му чи¬с¬лі їх¬ні ху¬до-ж¬ні по¬гля¬ди, не мо¬ж¬на зво¬ди¬ти до ре¬лі¬гій¬них пред¬ста¬в¬лень. У сві¬то¬гля¬ді лю¬ди¬ни се¬ре¬д¬ньо¬віч¬чя су¬пе¬ре¬ч¬ли-во спо¬лу¬ча¬ли¬ся іде¬а¬лі¬с¬ти¬ч¬ні і ма¬те¬рі¬а¬лі¬с¬ти¬ч¬ні те¬н¬де¬н¬ції, схо¬ла¬с¬ти¬ка й пра¬г¬нен¬ня до пі¬знан¬ня ре¬а¬ль¬ної дій¬с-но¬с¬ті. Один з най¬ви¬да¬т¬ні¬ших уче¬них і фі¬ло¬со¬фів се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬но¬го Схо¬ду, Абу Алі Ібн Си¬на (Аві¬цен¬на), ви-зна¬вав бо¬же¬с¬т¬вен¬не по¬хо¬джен¬ня все¬сві¬ту і ра¬зом із тим за¬твер¬джу¬вав, що на¬у¬ко¬во-¬фі¬ло¬соф¬сь¬ке знан¬ня іс-нує не¬за¬ле¬ж¬но від ре¬лі¬гій¬ної ві¬ри. Ібн Си¬на, Ібн Рушд (Аве¬р¬ро¬ес), Фір¬до¬у¬сі, На¬вої і ба¬га¬то ін¬ших ви¬да¬т¬них ми¬с¬ли¬те¬лів се¬ре¬д¬ньо¬ві¬ч¬но¬го Схо¬ду, у чи¬їх пра¬цях і по¬ети¬ч¬них здо¬бу¬т¬ках осо¬б¬ли¬во яс¬к¬ра¬во про¬яви¬ли¬ся про¬гре¬си¬в¬ні ри¬си епо¬хи, за¬твер¬джу¬ва¬ли си¬лу люд¬сь¬кої во¬лі й ро¬зу¬му, цін¬ність і ба¬гат¬с¬т¬во ре¬а¬ль¬но¬го сві¬ту, хо¬ча, як пра¬ви¬ло, не ви¬сту¬па¬ли від¬кри¬то з ате¬ї¬с¬ти¬ч¬них по¬зи¬цій.