Проблеми та перспективи розвитку українського кінопрокату
Які ж перспективи має кіноклубний рух в умовах стагнації українського кінопроцесу? З постанням нормального кінопрокату нинішня кіноклубна політика має природно зійти нанівець, – вважають фахівці. –Та це не означає відмирання кіноклубної практики в перспективі. Навпаки, тоді б вона мала набрати адекватніших форм. Себто кіноклуби не тужилися б підміняти собою актуальний кінопрокат, а звертали б головну увагу на класичне, архівне та, загально кажучи, позапрокатне кіно. Власне, так чи так, створювали б альтернативний "кінопрокат" у тому вигляді, як це традиційно практикують європейські кіноклуби.
Отже, сякий-такий комерційний прокат у нас вже народився, а кіноклуби й досі існують ізольовано один від одного та від решти кінематографічного світу. Природно, що об’єднувати їх мала б Федерація кіноклубів України, яка стала членом FICC у 1991 році (найпершою з країн колишнього СРСР). Але на сьогодні неможна точно відповісти, скільки кіноклубів є членами Федерації, – відомо, що їх близько десятка, але не всі зареєстровані клуби реально функціонують. Тож поки що установа займається поширенням українського кіно в Європі. Завдяки ФКУ наше кіно побачили на фестивалях у Коттбусі (Німеччина), Лагові (Польща), налагоджується співпраця з іншими кінофестивалями. Видається, що Федерація кіноклубів України ще не встигла зреагувати на активізацію кіноклубного життя в Києві й не готова до формування альтернативного прокату в Україні. Але "альтернативна дистрибуція мистецького кіно поміж кордонами" заявлена як головна мета FICC. По всій Європі існують мережі обмеженого кінопрокату (як-от мережа Kommunales Kino в Німеччині), що складаються з десятків кіноклубів, координованих FICC, і демонструють приречене на неприбутковість кіно. Українські кіноклуби звикли виконувати роль вузької творчої тусовки, мистецького або ідеологічного підпілля. Аби зберегти свою культурницьку роль, кіноклуби змушені подолати цю стадію й перейти до рівня альтернативної прокатної мережі. І тоді прокат українських фільмів не обмежуватиметься прем’єрою в Будинку кіно [26].
Саме дефіцит у прокаті артхаузного фільму пояснює той факт, що увагу преси завжди привертають покази у наших кінотеатрах справжнього (як українського, так і світового) кіно. Тут слід зазначити, що в останні роки у цій справі відбулися певні зрушення. Так активно експериментує із глядачами, запропоновує їм авторське європейське кіно столичний кінотеатр "Жовтень". Тут проходять тижні сучасного артхаузного іспанського, французького, німецького, японського кіно.
До справжнього світового кіномистецтва поступово прилучаються і інші столичні кінотеатри. Так у 2006 році кінотеатр "Київ" запрошував глядачів на тиждень сучасного німецького кіно. І оскільки ці кінопокази користуються досить великим попитом, можна сподіватися, що подібні заходи будуть продовжуватися і далі [30].Кінотеатр артхаусного кіно з’явився і в Одесі. Два роки тому один з шести одеських кінотеатрів, оснащених системою Dolbi Digital, – 186-місний кінозал "Одеса" заявив про перехід на нову репертуарну систему та істотно скоротив у своєму поточному прокаті частку комерційних американських фільмів на користь європейських картин і фестивального артхаузного кіно. Тож, прокатна політика одного з найстаріших одеських кінотеатрів змінилася в бік стрічок, що належать до авторського кіно та культивують національні кінотрадиції і загальносвітові цінності. Відповідно дещо змінилася й назва кінотеатру – тепер кінотеатр "Одеса" називається "Кіно Артхаус Одеса".
Те, про що так довго говорили вітчизняні критики й просто шанувальники "іншого кіно", нарешті відбулося і в Україні. Перехід одеського кінотеатру у формат "артхауз" створив прецедент у вітчизняному кінопрокаті. А заразом цей експеримент продемонстрував, що артхаузне кіно, що не володіє на перший погляд високим комерційним потенціалом, усе ж таки користується інтересом глядачів і відповідно – гідне уваги вітчизняних дистриб’юторів і прокатників.
Тож, у програмі кінопоказів кінотеатру – фільми провідних світових режисерів, кінопрем’єри та фестивалі "іншого кіно". Окрім цього, дирекція "Кіно Артхаус Одеса" почала проводити в своєму кінотеатрі регулярні прес-покази [31].
У 2006 році потроху почали виходити на вітчизняні кіноекрани і нові українські фільми. Так у березні 2006 року у широкий прокат вийшли одразу дві українські стрічки – "Помаранчеве небо" і "Прорвемось!". Критики розгромили обидві картини. Крім політичної заангажованості фільмам закидали непрофесіоналізм, банальність, учнівський рівень. Однак ніяка кінокритика не заважала "помаранчевим" історіям збирати зали і поповнювати касу. Глядацький успіх у стрічок був. Проте зумовлений він був, – на думку критиків, – не художньою цінністю запропонованих сюжетів і якістю матеріалу, а тим, що українська публіка скучила за українською кінопродукцією. Адже вперше вітчизняні картини презентували по кінотеатрах усієї країни: „Помаранчеве небо” стартувало з 32 кінокопіями, „Прорвемось!” – із тридцятьма. А у квітні у 30 кінотеатрах в 11 найбільших містах країни було показано перший молодіжний трилер українською мовою „Штольня” [32, 33].
Все ж, система розповсюдження української кінопродукції в Україні залишається недосконалою. Держзамовлення фільмів, яке означає їх виробництво, втім не передбачає подальшої долі цих робіт. Таким чином, замкнений процес виробництва – розповсюдження штучно перервано: ні замовники, ні автори не отримають коштів з реалізації, а отже ресурсів для наступних зйомок, а український глядач так і не має можливості познайомитися із власним кінематографом.