Проблеми та перспективи розвитку українського кінопрокату
Кінематографісти по-різному шукають вихід з цієї ситуації. Так співробітники студії "Київнаукфільм" Національної кінематеки України створили дистриб’юторський відділ. На студії була добірка фільмів, яка залишилася з радянських часів. Їх описали, потім випустили каталог. Було зроблено кілька розрахунків, щоб виявити відповідну аудиторію. Соціологічні дослідження показали, що це – молодь (учнівська, вузівська). Співробітники дистриб’юторського відділу почали розсилати по всій країні (спочатку поштою, а згодом відкрили інтернет-сайт) пропозиції до навчальних закладів. Це дало результат, було отримано велику кількість замовлень. Загалом за майже вісім років існування відділу було розповсюджено близько двадцяти тисяч примірників як у форматі відеокасет, так і на кіноплівці. Особливою популярністю користуються фільми історичної тематики та україністика.
Також слід зазначити, що дистриб’юторський відділ було утворено на студії на кошти, отримані з продажу продукції. Держава не ініціювала і не фінансувала цього проекту. Цей відділ не є окремою структурою, а радше підрозділом загального відділу виробництва. Хоча значно цікавіше і корисніше, на думку працівників студії, було б аби він був самостійним. Штат відділу складається із трьох співробітників, але над кінцевим результатом працюють і інші відділи. Працівники ведуть переговори із зацікавленими особами,
Дуже позитивним у роботі відділу є залучення до Інтернету. Як вже зазначалося, було розроблено і відкрито інтернет-сайт. Він має тримовну версію. На головній сторінці є інформація про студію взагалі. У розробці – кадротека. Планується також організувати продаж не тільки цілих фільмів, а й тематичних кадрових пакетів (наприклад, для телебачення або й для кіно, де необхідними будуть уривки з тих чи інших попередніх кіноробіт, хроніки), окремих кадрів.Значною проблемою залишається відсутність законодавчої бази щодо норм і правил дистриб’юції в кіно. В Європі існує єдина сертифікаційна система. Там кожен фільм отримує ідентифікаційний номер, що передбачає наявність документації на нього у певних фірмах. Коли, наприклад, студія "Київнаукфільм" продавала представникам Польщі фільми "Гріх" О. Саніна та "Консонанс" В. Мельникової, то мала на ці фільми монтажні листи, музичні паспорти, негативи та ін. Але польська сторона вимагала стандартної форми і в англійському перекладі, чого не було. З великим зусиллям працівники студії знайшли компроміс з поляками.
Тож, Україна повинна розробити для кожного фільму новий пакет документації, який відповідав би загальноєвропейським стандартам, інакше наше кіно так і не матиме неяких перспектив на Заході. Держава повинна визначитись, чи потрібне їй (як вдома, так і за кордоном) українське кіно [34].
Взагалі, питання виходу української кінопродукції на світовий кіноринок стає все більш актуальним. Кожного дня ми можемо почути з вуст наших політиків масу слів про інтеграцію в Європу. Але все на загальних розмірковуваннях і закінчується, бо, на жаль, рідко коли йдеться про конкретні державні заходи, які б сприяли такому входженню. Не секрет, Україні для реабілітації свого доброго імені не достатньо помаранчевої революції, яка зачарувала світ. Революція тільки відкрила шлюзи, підняла шлагбаум. Тепер справа за реальними кроками й повсякденними зусиллями. Але! Окрім невиразних декларацій, ми поки що нічого не дочекались. Просування продовжує здійснюватися на приватній ініціативі.
Наприклад, 2005 рік став Роком України в Польщі. У Варшаві відбулося урочисте відкриття, чудовий концерт. Було ініційовано проведення "Українського дня" на телеканалі "Культура" польського телебачення. У програмі було й українське кіно. Українські фахівці порекомендували найновіші й найцікавіші українські фільми, які вже здобули визнання на фестивалях.
Та з початком практичного втілення проекту почались проблеми. На Польському телебаченні існує спеціальна служба, яка займається купівлею прав показу фільмів. Купують фільми в різних країнах, і цим займаються компетентні люди, які знають міжнародні угоди у сфері аудовізуальних мистецтв. Але у випадку з Україною їхня компетентність їм мало допомогла. Вони зіткнулися з непереборними труднощами. Заплановані до показу українські фільми продукувалися або повністю за державний кошт, або з вирішальною частиною державного фінансування. Проте це зовсім не означало, що правами на них володіє Міністерство культури та туризму України. Навпаки, права мали або студії, або інші структури. Не всі пошуки власників прав увінчалися успіхом. Але якщо полякам навіть вдавалося тих власників знайти, виникали нові проблеми. Наприклад, студія "Контакт" на запит про бажання купити фільм Сергія Маслобойщикова "Від Булгакова" відповіла, що фільми продає тільки в пакеті. "Але нам не потрібен пакет. Нам потрібен конкретний фільм". Нічого не вийшло.
Не вдалося домовитися й зі студією "Західно-Європейський інститут". Враження таке, що в них велика черга на "Мамая", бо коли польська сторона назвала свою ціну, там відповіли, що вона їм не підходить.
Канал "Культура" змушений був кілька разів відкладати на пізніше дату "Українського дня". Нарешті він був призначений – 4 червня – і програма була складена: анімаційні стрічки "Йшов трамвай №9", "Як козаки у хокей грали", "В нашого Омелечка...", ігровий "Приятель небіжчика" та документальний "Кіноманія". (Фільм спільного французько-українського виробництва "Приятель небіжчика" показували свого часу в Каннах у програмі "Двотижневик кінорежисерів". Шкода тільки, що випущений він ще 1997 року.) [27].