Проблеми та перспективи розвитку українського кінопрокату
За оцінками експертів тільки в Європі у 2006 році з’явиться понад 1000 кіноекранів. Очікується, що через 2 роки більше половини всіх екранів Європи будуть саме в мультиплексах. Тепер цей показник – 46%. У Києві ж відсоток мультиплексів дорівнює 25% від загальної кількісті кінотеатрів, обладнаних сучасною технікою.
А конкуренція між кінотеатрами, безсумнівно, має призвести до зниження цін на квитки. Це зазвичай відбувається у такий спосіб. Коли кінотеатр тільки відкривають, ціну на квиток ставлять максимальну, а потім її знижають. Наприклад, коли у 2004 році відкрилася "Одеса-кіно", ціни на квитки там були від 15 до 55 гривень – на той час найвищі в місті. Минуло зовсім небагато часу і максимальна ціна впала до 35 грн., на великі прем’єри – 40. Є підстави припускати, що і "Ультрамарин" і "Лінія кіно" в ТЦ "Метрополіс", де найвища вартість квитків – 55 гривень, згодом переглянуть цінову політику. Але у будь-якому разі середня ціна на квиток у центральні кінотеатри (від 10 до 35 гривень) навряд чи знизиться [7].
Зараз у Києві більше 30 кінотеатрів – здається, цілком достатньо, щоб задовольнити не тільки потреби киян, але й найвибагливіші їхні смаки. Ще кілька років тому перед столичною владою стояла проблема занепаду кінопрокату та майже повної руйнації кіномережі у місті. Через різке скорочення відвідувань кінотеатри стали перетворюватися на торговельні майданчики, нічні клуби, казино. Щоб вижити, вони почали пристосовувати свої площі для богослужінь новоявлених релігійних громад, втрачаючи своє основне призначення. На той час деякі з них уже десятиліттями стояли без капітального ремонту, і своїм непривабливим виглядом ще більше віднаджували людей.
Тому Київська міська рада прийняла рішення про передачу (на прохання кількох трудових колективів) кінотеатрів в оренду. Кілька закладів стали приватними.
За словами начальника Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини О. Биструшкіна, коли ні в держави, ні в міста не було коштів на відновлення кінотеатрів, ці кроки були цілком виправдані й необхідні, бо дали змогу зберегти кінофікацію у місті й уникнути остаточного розвалу кінопрокату [8].
Прикладами найвдалішого вкладення коштів інвесторів та орендарів – є реконструкція кінотеатрів "Україна" та "Київ", котрі після її здійснення перетворилися на справжні культурні центри, куди, як пересвідчились уже кияни, і зірок світової величини не соромно запрошувати. "Україну" оновили повністю – від комунікацій до люстр докорінно змінив свій внутрішній вигляд і "Київ". Реконструкцію ж "Жовтня" місто профінансувало зі своєї казни.Нині у Києві працюють вже приватні кінотеатри, як-от "Кінопалац", але основна їх кількість перебуває в комунальній власності територіальної громади міста. Деякі цілісні майнові комплекси рішенням міської ради передані в оренду трудовим колективам. На жаль, чимало й таких, які, начебто, й існують, а користі ні мешканцям, ні місту від них ніякої – тобто у них похований кінопрокат [8].
Кінотеатри усіх форм власності – державної, комунальної та приватної, мають право на існування і цей процес столична влада буде усіляко заохочувати. Хоча, на думку начальника Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини О. Биструшкіна, чим більше у столиці буде приватних кінотеатрів, тим краще, бо глядачі матимуть вибір та й у підсумку квитки на сеанси будуть дешевші. Саме кошти інвесторів та орендарів у ті складні часи допомогли змінити кільком кінотеатрам свій колишній жалюгідний вигляд на сучасний та привабливий, провести у них технічне оснащення на рівні європейських стандартів [8].
Хоча тут виникають певні проблеми. Так, конфліктна ситуація виникла між Київрадою та колективом кінотеатру "Краків". Справа у тому, що Київрада передала будівлю київського кінотеатру „Краків” в оренду ТОВ „Муніципальний театр „Київ”. У той же час оренди цього кінотеатру добивався й трудовий колектив, який створив ТОВ „Кінотеатр „Краків”. У трудового колективу, згідно із законом, прав на це більше. Колектив з 1997 року судиться з орендарями за право оренди кінотеатру. За цей період було винесено 92 судових рішення. Усі на користь колективу, але жодне з них не виконується. Тут треба відмітити характерну для нашого часу деталь. Коли виноситься рішення суду, то воно має виконуватися неухильно. На цьому взагалі у світі стоїть структура будь-якої судової системи. За невиконання рішень суду і в нашому законодавстві передбачена карна відповідальність. Де-юре. Але не де-факто. Суд виносить рішення, а чиновник спокійнісінько його не виконує. Схема накатана: районна прокуратура порушує карну справу за фактом невиконання судового рішення, міська прокуратура справу закриває у зв’язку з відсутністю складу злочину. Судові рішення зависають у повітрі, підриваючи і так невисоку репутацію українського судочинства [9].
Також уже три роки директори київських кінотеатрів „Жовтень”, „Лейпциг”, „Ленінград”, „Росія” та „Флоренція” добиваються передачі цих закладів в оренду трудовим колективам, посилаючись на Закон України „Про оренду державного майна”. Показовим у цьому плані є те, що трудовий колектив кінотеатру „Жовтень” виграв справу у суді в лютому 2005 року. І хоча суд зобов’язав Головне управління комунальної власності передати цей кінотеатр в оренду трудовому колективу, однак управління не може виконати ухвалу суду без рішення сесії Київради. Але Київрада зволікає із цим рішенням. Директори кінотеатрів переконані, що розгляд цього питання зривали деякі депутати, що пов’язано з особистою зацікавленістю та лобіюванням корпоративних партійних інтересів. Інтерес до кінотеатрів було зумовлено великою активністю на виборах до Київради бізнесменів, у коло інтересів яких потрапили приміщення кінотеатрів та земельні ділянки під ними. Все ж, директори кінотеатрів сподіваються на позитивне рішення Київради. Адже вже є досвід орендування трудовими колективами кінотеатрів „Кінопанорама” та „Київ”. І це при тому, що після укладання договорів оренди місто отримуватиме додатково близько 1,5 млн. гривень щороку. Якщо до ремонту кінотеатру „Ленінград” його відвідуваність становила близько 21 відсотка, то після ремонту – майже 50 [10, 11].