Проблеми та перспективи розвитку українського кінопрокату

А ось тернопільці останні роки фактично обходилися без кінотеатру. Одні глядацькі зали перетворено на торговельні, в інших оселилися бізнесові структури. Рік тому відома мережа „Кінопалац” взялася реконструювати один з кінотеатрів, що зберігся. І ось у 2006 році мешканці обласного центру отримали справжній кінопалац, оснащений сучасною імпортною апаратурою, що забезпечує об’ємний звук, чудове зображення, комфортні умови перегляду фільмів. Вони тепер не надходитимуть із запізненням: найцікавіші фільми тернопільці матимуть змогу переглядати одночасно з усіма європейцями. На одному сеансі зможуть побувати одразу майже 220 глядачів. Щоправда, багатьом може бути не по кишені вартість квитків у кінопалаці – від 10 до 28 гривень. Адміністрація нового кінозакладу запевняє, що знижки на квитки чекатимуть не лише на студентів і учнів, а й усіх мешканців обласного центру (щосереди в так званий „день глядача”). Крім того, тут мають намір проводити доброчинні акції для дітей-сиріт та інвалідів [15, 16].

Свого часу шляхом передачі кінотеатрів Одеси у розпорядження приватних підприємців в місті була зруйнована мережа кінопрокату. І сьогодні тут діє лише 6 комерційних кінотеатрів, вартість квитків у яких коливається від 10 до 40 гривень. Віддавши кінопрокат в Одесі повністю в приватні руки, місцеві власті не мають можливості впливати на репертуар. На думку багатьох людей, ситуацію могло б частково виправити створення муніципального кінотеатру. Вочевидь, простіше його буде відкрити на базі колишнього кінотеатру імені В. Короленка. А от у сільських районах Одещини облвідеопрокату вдалося зберегти в одному комплексі і кіномережу, і кінопрокат. Тут діють 26 районних дирекцій відеомережі, 18 кінотеатрів у містах обласного підпорядкування і райцентрах, 350 сільських кіновідеоустановок, 26 відеопроекційних пересувок, 3 фільмобази [17].

Зберегти систему кінопрокату вдалося і у Хмельницькій області. У 2006 році депутати Хмельницької обласної ради прийняли програму поліпшення кінообслуговування населення. Програма розрахована на період до 2010 року. І передбачає заходи, котрі, на думку фахівців, сприятимуть поступовому виходу кінопрокату з кризи. Зокрема, в області планують для кожного району придбати відеопроекційну апаратуру (всього 18 тисяч гривень за комплект) [18].

Щоб серйозно займатися кінопрокатом, – зазначають у пресі, – потрібно любити цю справу, бути її фанатом. Сьогодні Україна ще не вийшла на той рівень економічного розвитку, який може гарантувати великі прибутки у цій сфері. Хоча кількість глядачів у кінозалах стабільно зростає на 5–10% щороку, це ще не рівень Заходу. Доходи населення не дозволяють людям 35–50 років, а тим паче пенсіонерам, купувати два квитки за 20-25 гривень (про столичні кінотеатри не йдеться). Росія, яка свого часу підвищила ціни на квитки в кіно, сьогодні має намір їх знижувати. В Україні ціни не підвищувалися до російського рівня, тому вони, за прогнозами прокатників, залишаться на теперішній позначці або навіть трохи підвищаться. Тішить прокатників, що мода на „домашні кінотеатри”, яка свого часу ледь не призвела до краху кінопрокату, поступово минає. Відвідування кінотеатрів усією сім’єю знову входить у моду [19].Тут слід зазначити, що проблеми стану кіномережі не вичерпують усіх проблем, пов’язаних з кінопрокатом. Так, у 2006 році дуже актуальними стали питання дублювання іноземних фільмів українською мовою. Як вже зазначалося, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 січня 2006 року № 20 "Деякі питання розповсюдження і демонстрування фільмів", з 1 вересня 2006 року повинно українською мовою дублювати або озвучувати 20% іноземних фільмів, придбаних для публічного показу. Постанова також передбачає, що з січня 2007 року ця квота досягне 50%, а з липня – 70%. Уряд вважає, що поетапне введення українського перекладу допоможе зорієнтуватися в ситуації усім представникам дистрибуції і прокату, а віце-прем’єр-міністр України В. Кириленко запевняє, що нововведення необхідні "для формування повноцінного національного кінопростору і розвитку українського кінематографа". Начебто, усе чудово. Хто ж проти, аби рідна мова звучала з великого екрану. Але одними бажаннями тут не відбутися, – зазначають у пресі. Для того, щоб таким чином скеровувати український прокат, варто було б поцікавитися, звідки надходять зарубіжні картини до наших кінотеатрів? З Росії. Московські дистриб’ютори, що давно налагодили зв’язки зі світовим кіноринком, купують право показу чергової новинки на усі країни колишнього СРСР, і вони ж займаються перекладом стрічки на російську мову. Якщо їх змушувати ексклюзивно для нас дублювати стрічку українською, та або зовсім не дійде до нашого глядача, або через повторний переклад стане дорожчою за приблизними розрахунками київських фахівців аж на 60 тисяч доларів. Отже, суттєво подорожчає квиток у кінотеатр, який і тепер не дармовий (в середньому 20-30 гривень). Чи готовий глядач додатково платити за рідну мову, коли прекрасно розуміє сусідську? Питання риторичне. То, може, ми самі впораємося з українським дубляжем? Але в нашій країні немає жодної студії, де це зробили б у сучасній системі "долбі". Мало того, наші кіномитці їздять озвучувати власні стрічки – хто в Петербург, хто в Чехію. Залишається ще один варіант – субтитрування. Однак якщо його накладати на вже існуючий переклад російською, вийде доволі смішно. Ну хто затято читатиме текст унизу кадру замість того, щоб стежити за акторською грою? Якщо ж субтитрувати оригінал, це означає наражати глядача на додаткові незручності. Про який комфорт і насолоду мистецтвом може йтися в подібних умовах? Іноді й половину діалогів пропускаєш! До того ж, щоб отримати копію поза російською дистрибуцією, необхідно самим купувати дуже дорогі права на її показ, що невигідно для малого ринку. Тому у нас цей рух в зародковому стані. Здається, поки що на таке спромоглася лише дирекція Міжнародного кінофестивалю "Молодість", і то для елітного європейського кіно, що не користується таким комерційним попитом, як голлівудське. То, може, й не потрібен нам отой американський товар? Але це вже має вирішувати глядач. Тим паче, що спокусити його вітчизняним кіношедевром ніхто не спромігся. А втративши можливість бачити роботу колег з-за кордону, опинимося за "залізною завісою" через дивний "патріотизм" Кабінету Міністрів. Ми просто випадемо з інформаційного простору, бо знову будемо, як у тому анекдоті, "слухати "Бітлз" завдяки наспівам сусіда. У нас, як завжди, – вважають представники преси, – хорошу ідею починають не з того кінця. Аби перевести прокат на державну мову, потрібно його не змушувати, а заохочувати – через податки, через режим сприяння. А ще піднімати вітчизняну кіно галузь створенням радикального закону про кіно. Бо у нас досі ця індустрія невигідна для вкладання коштів: поки дійдеш до знімального майданчика, розоришся на відрахуваннях у казну. Національна кіностудія ім. О. Довженка, що претендує на статус українського Голівуду, не оснащена сучасним обладнанням, її майно поділене між приватними структурами. Державою досі не вироблено реального плану порятунку кіно. А тут ще й прокат вирішили обмежити, створюючи за кордоном додаткові робочі місця для дубляжу фільмів українською? Але зиску від цього не буде ні рідній мові, ні вітчизняному кінематографу [20, 21, 22].