Правове регулювання культурної сфери в країнах Європи
Іспанія65.896.242.0…
Франція305.0540.2437.3…
Італія192.0302.1216.1180
Велика Британія172.2228.2334.3549
США3266.74002.9 4115.5…
Австралія…73.188.1…
Джерело: Guide to GATS, 1998
У Франції державне фінансування кіноіндустрії є найбільшим серед європейських країн, а у Великій Британії - чи не найменшим (хоча обсяг кіновиробництва майже такий самий). Втім, лише 40,47% державної підтримки спрямовується на французьке кіновиробництво, натомість більша частка іде на підтримку дистрибуції та кінопоказу.
Подібний характер має і державна підтримка італійського кіно (42% - на кіновиробництво, решта - на забезпечення присутності вітчизняних фільмів у кінотеатрах), натомість у Німеччині, Данії, Іспанії, Швеції, Фінляндії - майже всі державні кошти спрямовуються на кіновиробництво.
Навіть у тих країнах-членах ЄС, де не було власних квот, від 1995 року діють норми Директиви ЄС “Телебачення без кордонів”, за якою не менше 50% телеефірного часу (за винятком новин, спорту, реклами та телеігор) має займати європейська продукція, в тому числі не менше 10% - продукція незалежних студій.
Саме зусиллями деяких країн Європи (передусім Франції) було залишено право на кіноквоти в діючій Угоді GATT (1995), а саме – статтю IV ‘Special Provisions relating to Cinematographic Films’, яка, зокрема, передбачає:
“Якщо якась із сторін-учасниць встановлює або зберігає внутрідержавні кількісні обмеження на демонстрацію кінофільмів, то такі обмеження мають набувати форми екранних квот і відповідати наступним вимогам:а) екранні квоти можуть вимагати демонстрування фільмів вітчизняного виробництва протягом визначеної мінімальної частки загального екранного часу, що обліковується за період не менше року, у загальному екранному часі комерційного демонстрування фільмів будь-якого виробництва, на основі обрахування екранного часу на один кінотеатр за рік;
б) за винятком екранного часу, відведеного для демонстрування вітчизняних фільмів у рамках екранної квоти, екранний час не повинен адміністративно чи примусово перерозподілятися між джерелами демонстрування фільмів.”
ВЕЛИКА БРИТАНІЯ
Сполучене Королівство не має писаної конституції, послуговуючись прецедентним правом. Тому й немає всеохопного законодавчого акту, який би регулював галузь культури, хоча вже багато років (з середини ХІХ ст.) діють нормативні акти для багатьох окремих культурних секторів (музеїв, бібліотек, тощо).
Отже, окремої законодавчої бази для галузі культури не існує, але є цілий ряд спеціальних законів, які стосуються управління й фінансування цього специфічного сектора.
Серед інших законів варто згадати Закон про здоров”я й безпеку праці (The Health and Safety at Work Act, 1974), що стосується усіх робочих місць, включаючи театри, концертні зали, музеї, майстерні художників; цей закон врегульовує умови праці всіх найманих працівників. Є також кілька законів, що регуюють продаж творів мистецтва, наприклад – „Про продаж мистецьких виробів” (1979) та „Акт про порядок ведення торгівлі” (Trade Description's Act), „Акт про захист споживача” (Consumer Protection Act) та „Акт про постачання товарів та надання послуг” (the Supply of Goods and Services Act).