Правове регулювання культурної сфери в країнах Європи

Фонд цілком фінансується з федерального бюджету і діє шляхом надання фінансової допомоги окремим митцям, мистецьким колективам та неприбутковим організаціям, які подають конкурсні заявки на виконання певних культурно-мистецьких проектів. Допомога надається у трьох формах:

доповнювальні гранти якісним культурно-мистецьким проектам, що їх подають неприбуткові організації (грант NEA надається за умови доповнюючого фінансування з нефедеральних джерел у співвідношенні 1:1);

доповнювальні гранти культурним організаціям (мистецьким агентствам) штатів, регіонів чи окремих міст;

гранти недоповнювального характеру окремим особливо талановитим митцям.Процедура розгляду поданих проектів та надання грантів упродовж понад тридцяти років існування NEA постійно видозмінювалася й нині має такий характер. У кожній з мистецьких "дисциплін", за якими оголошуються конкурси (театр, музика, танець, фольклор, музейна справа, література тощо) існує окрема експертна рада (advіsory panel) з 12 членів, яка розглядає всі проекти в даній номінації й відбирає достойні підтримки.

Потім усі відібрані проекти (з усіх номінацій) розглядає Національна рада мистецтв, а вже відібрані нею проекти остаточно затверджує голова Національного фонду.

Останніми роками всі подані проекти повинні належати до однієї з чотирьох категорій: "Культурна спадщина і її збереження"; "Освіта й доступ до культури"; "Творчість та її презентація"; "Планування та стабілізація". Остання категорія стосується проектів, спрямованих на зміцнення організацій, які пропонують мистецтво високої якості, але не надто досвідчені в організаційних, фінансових, інших "немистецьких" аспектах.

Висновок Макніла-Лаурі про правові засади культурної політики США такий:

"Америка має суспільну політику (publіc polіcy) щодо мистецтва й культури, і ми бачимо її вплив. Натомість відповідь на питання, чи ця політика є загальнонаціональною, чи просто суспільною, залежить від розуміння того, що ця політика не контролюється й не виражається експліцитно федеральними органами влади, і навіть у законодавчих актах з цього питання вона чітко ставиться у традиційний для американського суспільства плюралістичний контекст і підпорядковується йому".

Про об'єкт культурної політики США, як його окреслює законодавство, можна говорити в доволі широкому сенсі - для законодавчої влади об'єктом політики підтримки гуманітарної сфери є не стільки ця, окремо взята, сфера, скільки неприбутковий сектор взагалі (саме на потреби й проблеми усього цього сектора орієнтується податкове й інше законодавство).

Щодо засад та механізмів культурної політики на державному (федеральному) рівні, Маргарет Вишомірскі робить висновок, що: "Федеральна культурна політика має тенденцію бути непрямою, неявною, сегментованою, замість того, щоб артикулюватися відкрито у заявах і діях керівництва NEA або формуватися внаслідок повноцінної громадської дискусії. Однак той факт, що не існує цілісного документу, який би визначав культурну політику, або чіткого визначення цілей такої політики, не означає, що самої політики не існує... Політика проявляється у правилах надання Фондом грантів та нагород... Більше того, Конгрес США у своїх рішеннях щодо дальшої діяльності NEA досить чітко вказав на політичні пріорітети для Фонду, серед яких - розвиток мистецької освіти; розширення можливостей доступу до культури й мистецтва в сільських районах та в бідних районах великих міст; сприяння децентралізації механізмів підтримки мистецтва (надання більших можливостей штатам)".

Більше того - на думку дослідниці, федеральний уряд має багато інших інституційних інструментів для культурної політики, окрім NEA (останній при цьому не є головним важелем). До них належать такі заклади, як Смітсонівський Інститут, Національна галерея, Інститут музейної й бібліотечної справи, мережа Громадського мовлення (Publіc Radіo, Publіc TV), а також інформаційне агентство USІA.

Поширеність міфу про відсутність державної культурної політики "заважає реалізації можливостей скоординованих дій усіх цих інституцій з метою розвитку мистецтв та їх більшого впливу на суспільство".

Важливим механізмом підтримки також є урядові замовлення - на архітектурні проекти, пам'ятники, на наукові розвідки, інші публікації. Але найпотужнішим інструментом культурної політики є той, який, власне, ніколи не призначався для підтримки власне культури - а саме, податкова система з її пільгами для благодійників та неприбуткових організацій. Як уже відзначалося, характерною особливістю культурної ситуації у США є багатолітня взаємодія і взаємовплив трьох секторів культурної сфери - аматорського, неприбуткового та комерційного.