ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕТИКИ
Моральність же виникає в становленні іншого, «істинно людського» інтересу, котрий включає в особистий інтерес і інтерес до світу, який він сам по собі, до іншого як до людини. Бути приємним іншим і означає бути людиною, мати людські бажання й людський інтерес, задовольняти, наприклад, найпростішу потребу в їжі по-людськи, люд¬ським способом харчування.
Зауважимо, що з боку так званих «любителів просто¬ти», котрі відстоюють природність у її суто біологічному розумінні, великим прорахунком є нехтування моральних норм як нібито надуманих, виморочних, таких, що скову¬ють свободу індивіда. Нехтуючи ними, такі люди відтина¬ють можливості власного духовного самовизначення, пов¬ноцінної дружби, любові, творчості — всього, що пов'язане з повноцінним існуванням світу «для мене». Таким є за¬кон, що підтверджує роль і значення моральності для роз¬витку людства.
Особливості розвитку людини зумовлені її суспільною сутністю, яка реалізується на рівні глибинного, внутріш¬нього, морального зв'язку людини з іншими. Своє вира¬ження суспільна сутність знаходить у потребі співпричетності до інших. Ставлення до інших як до мети і таким чином засобу «для мене» й означає співвіднесеність з ін¬шими, моральний спосіб співпричетності людини до інших, вираженої на глибинному рівні проникнення у внутріш¬ній світ, тобто спосіб, що є основою в тому числі й прос¬тих норм поведінки.
Бути приємним іншим означає, що інші включені в ін¬терес індивіда. В приємному для себе покладений його суспільний, людський інтерес. Ставлення ж до себе як до суспільного індивіда співвіднесене зі ставленням до інших, містить останнє в самій суспільній природі людини. Цим і визначається духовний характер моральності, її істинно людський зміст, що стає підґрунтям моральних норм, їх¬нього загальнолюдського характеру.
Таким чином, відлік від іншого, не містячи в собі применшення, приниження, ущемлення себе, виступає до¬рогою до себе як до істоти духовної, суспільної.Ставлення до іншого є відношенням до себе,— прого¬лосили як найвищу мудрість древні. Сьогодні її наново усвідомили ті, хто присвятив свою працю моральному зці¬ленню людства. Головне ж полягає в тому, що ті, хто потребує зцілення, дедалі більше схильні почути цей кате¬горичний імператив людяності. Підносячись назустріч лю¬дяності через страждання від розсуспільненого буття, тра¬гічного світовідчуття, породженого самотністю людини, через її спустошеність і песимізм, індивід чимраз уважні¬ше озирається в пошуках власного сенсу. Особливо гостро такі шукання позначаються на долі сучасної молоді, оскільки багато в чому визначають її злети й падіння, пе¬ремоги й поразки. Значна частка в поясненні того, що сталося з людиною, яка в пору свого становлення осягнула й проголосила закон людяності як абсолютну вимогу й тим, хто сьогодні усвідомлює силу її дії на свою долю, розплачується за нехтування нею ціною власних страж¬дань, пов'язана з долею моральності.
В реальній історії в результаті певних соціальних умов моральна форма суспільного зв'язку людей втрачає для суспільства свій практичний смисл, а її універсальний для життєдіяльності людей характер звужується до меж особистого життя. Роздвоєння життя людини на її життя як особистості і як соціального індивіда пов'язане з тим, що суспільне буття цієї людини виступає як зовнішнє стосовно її індивідуального, особистісного буття, а інтерес особистий не збігається з інтересом спільним.
«Чи мовчав я коли-небудь зі страху і чи був ворог вітчизни мені другом? — Ні! Завжди я думав про благо загальне»,— з гордістю стверджує Креонт в «Антігоні» Софокла. В цьому звичному для Нового часу тексті нами в більшій мірі вловлюється високий пафос громадськості й значно в меншій мірі стан тих, хто усвідомлював те, що відбувалося в палітрі трагічного, прощався з великим ми¬нулим, осягаючи нездоланність процесу його руйнування. Благо загальне й благо особисте не збігаються. Ось у чо¬му питання, камінь спотикання, джерело зусиль, спрямо¬ваних на подолання, на жаль, нездоланного.
З сучасного, але такого, що вже переходить у минуле, ще чутного в поступі Едіпа, котрий вирушає в ним же призначене вигнання, відходить «людина — міра всіх ре¬чей», яка прагнула суб'єктивно до блага загального, а об'єктивно руйнувала його своїм опором, несумісним з логікою життя, що породило вічні (моральні) закони. Ве¬ликий мученик, останній у ряду тих, хто, подібно до Сізіфа, силкувався подолати нездоланне, уникнути неминучого, Він відходить, поступаючись місцем перед синами. Але сини Едіпа, націлені на своє особисте благо, стверджую¬чись кожний над іншим у помсті, набагато переважають початковий злочин. Діючи у відповідності з логікою цих нових відносин, вони по суті руйнують зв'язок, опертий на узи братерства, прихильності, зв'язок, у якому інтереси кожного співвіднесені з інтересами іншого й становлять основу сенсожиттєвих орієнтацій.
Як спинити такий процес розсуспільнення, що загро¬жує небезпекою іншим, спільності? Як уберегти співвідне¬сеність людини з іншою, якщо вона в гордині самоствер¬дження намагається перевершити початкову образу без¬відносно до міри дозволеного людині, міри добра й міри зла, якщо вона керується лише ствердженням своєї зверх¬ності? Кожен творить зло в ім'я зла, руйнуючи тим самим сенс людської спільності.