Банкрутство

І, нарешті, у Статті 11.11 як і раніше зберігається вимога стосовно того, що арбітражний суддя виносить рішення під час підготовчого слухання, після розгляду заперечень боржника за вимогами кредиторів-заявників, про суму цих вимог. Проте нічого не говориться про винесення рішення про безспірність цих вимог.

Таким чином, текст нового закону прямо, однозначно і конкретно говорить лише про те, що арбітражний суддя "порушує справу про банкрутство", коли є до-каз, що хтось із кредиторів, незалежно від того, чи є він кредитором-заявником, має безспірні вимоги до боржника на загальну суму, що перевищує 300 встановлених мінімальних місячних заробітних плат. Стаття 6.3 закону прямо, однозначно і конк-ретно вимагає від кредиторів-заявників лише те, щоб вимоги, які подаються ними, перевищували у загальній кількості встановлений "поріг" у 300 мінімальних місяч-них заробітних плат, незалежно від того, чи є ці вимоги безспірними. Арбітражний суд виносить ухвалу, що вимоги, подані кредиторами-заявниками, задовільняють умові відносно мінімальної встановленої для позову суми, після чого у боржника є повна і рівна можливість висунути свої заперечення.

Таке прочитання закону дає наступні переваги:

воно повністю відповідає формулюванням закону;

воно містить вказівку на мету доказу безспірності позовів як засіб збере-ження дорогих судових ресурсів;

воно є справедливим щодо кредиторів;

воно допомагає захистити продуктивні активи від розкрадання і зникнен-ня.

Висновок.Останнім часом усе більш пильна увага приділяється питанням банкрутства — одному з ефективних засобів рішення проблеми заборгованості перед кредитора-ми. На мій погляд, це поясняється тим, що після періоду «бартеризації» розрахунків між суб'єктами господарювання усілякі варіанти «пролонгації» непогашеної забор-гованості в різних економічних схемах застосовуються з єдиною і головною метою — «довести почату справу до кінця» і змусити боржника розрахуватися з кредито-ром.

У висновку я знову хотіла б повернутися до Закону України «Про відновлен-ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у частині застосу-вання його положень до державних і прирівняним до них підприємств. Цим Законом передбачений ряд особливостей виробництва в справі про банкрутство державних підприємств (господарчих товариств із відносно великою (25% чи 50%) часткою державного майна). Говорячи про долю державного майна, слід зазначити деяку не-коректність застосування такого терміна, як «державне майно». У статті 20 Закону України «Про власність» указується, що все майно господарчого товариства є об'єк-том права колективної власності. Виходячи з цього, наприклад, у пункті 1 статті 2 Закону варто установити особливий режим повноважень державного органу з пи-тань банкрутства не щодо підприємств із визначеною часткою державної власності, а щодо підприємств, визначена кількість акцій яких належить державі.

З цього випливає наступна проблема: спочатку не визначено правовий статус засновника державного підприємства — держави. Якщо припустити, що держава, засновуючи державне підприємство, повинна зберігати майнові права на нього, то виникає питання про законність додання такому підприємству статусу юридичної особи. Здається, уже давно назріла необхідність врегулювання правового положення і державних, і приватних, і дочірніх підприємств, що засновуються на основі додан-ня перерахованим вище суб'єктам статусу юридичної особи. У такому випадку мож-ливо було б врегулювати в Законі питання особливого положення державного під-приємства і підприємства з визначеною часткою акцій, що належать державі, при процедурі банкрутства, чітко визначивши, на кого подібні особливості поширюють-ся.

Говорячи про процедури, установлені Законом, не можна не приділити увагу статті 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні», яка встановлює, що при наявності частки державного (кому-нального) майна в майні господарчого товариства, незалежно від її кількісного пока-зника, оцінка майна такого господарчого товариства обов'язкова. Відповідно до час-тини 1 статті 9 вищезгаданого Закону, методичне обґрунтування технології оцінки покладено на Кабінет Міністрів України і Фонд державного майна (далі – ФДМУ).

На сьогодні такою методичною вказівкою Кабінету Міністрів України є Ме-тодика оцінки майна при приватизації, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України № 1554 від 12 жовтня 2000 року. Ця Методика встановлює, що її застосу-вання обов'язкове для тих господарчих товариств, у яких частка держави перевищує 25 %, що свідчить про обмежувальне тлумачення статті 7 Закону України Про оцін-ку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні», у якій ніяких кількісних обмежень частки держави не міститься.