СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ПОШУК СОЮЗНИКІВ

За спостереженнями учасника Брест-Литовських мирних переговорів міністра закордонних справ Австрії О.Черніна, всі зусилля українців були спрямовані на те, щоб якомога швидше досягти самостійності. Але для них самих, очевидно, було не ясно, чи мала ця самостійність бути повною, міжнародною, чи лише в межах Російської федеративної держави [27].

Увага Франції та інших великих держав до України була викликана надзвичайно напруженою ситуацією на фронтах. Звідси обіцянки представників Франції та Великобританії визнати Україну. Звідси начебто тимчасова відмова від підтримки територіальної цілісності Росії - принципу, якого держави Антанти невідступно дотримувалися. Звідси невизначеність в питанні про визнання України, яке начебто відбулося, але в той же час і не відбулося. Тому кожна зі сторін могла трактувати цей факт по-своєму. Головною метою західних дипломатів було справити враження на українських лідерів, щоб цим підштовхнути їх на бажані для Антанти кроки. І це частково було досягнуто. Одночасно великі держави невизначеністю своїх позицій залишали собі шлях до відступу. Таке "визнання" УНР їх ні до чого не зобов'язувало.

Щодо політики США відносно УНР, то американський уряд вивчав можливості України, не вступало в офіційні відносини з її урядом. Офіційна позиція американського уряду щодо державності України на початку 1918 року знайшла відображення в телеграмі держсекретаря Лансінга до посла у Росії Френсісу від 15 січня 1918 року: "Американський уряд не схильний визнавати будь-який незалежний уряд, доки не буде більш точно висловлена воля російського народу з цього основного питання" [28].

При цьому треба пам'ятати, що на початку ХХ століття Сполучені Штати були далеко від того становища у світі, яке вони посідають зараз. Ранг "великої держави" вони отримали лише в ході Першої світової війни, перетворившись у одного з найважливіших кредиторів світу. До цього зовнішня політика США обмежувалася доктриною Монро, а втручання у європейські справи з боку президента Вудро Вільсона мало серйозні заперечення в американському суспільстві.

Військовий інтерес Антанти до Центральної Ради виявився в ході переговорів її представників з делегацією УНР в Яссах у січні 1918 року. Це були єдині переговори між представниками українського уряду та усіх чотирьох "великих держав" - Франції, Англії, США, Італії. Їх мета полягала у тому, щоб попередити угоду між УНР та Центральними державами, не дати Україні підписати сепаратний мир.Загалом союзники на той час усвідомлювали слабкість становища Центральної Ради і неможливість ефективної військової кампанії з боку УНР. За повідомленням посла США у Франції Шарпа держсекретарю Лансінгу: "Антанта не може розраховувати на ефективну допомогу з боку України. Все, чого ми можемо просити від неї, - це зволікати час, щоб дозволити союзним державам здійснити акції для поліпшення загальної ситуації на фронті" [29].

Шарп також повідомляв, що під час першого засідання 17 січня українські представники зробили заяву про складне внутрішнє і військове становище України і висунули такі вимоги: визнання незалежності України державами Антанти і призначення до Києва дипломатичних представників союзників, фінансова підтримка українського уряду, пільги з боку Антанти щодо постачання України промисловими товарами.

Від України, в свою чергу, вимагалося, по-перше, продовжувати війну і не підписувати сепаратного миру, навіть у разі відсутності в неї фінансових можливостей для ведення війни. По-друге, український уряд не повинен був вступати у відносини з ворогами союзників. По-третє, українські власті за допомогою союзницької військової місії повинні були організувати збройні сили, достатні не тільки для забезпечення внутрішнього порядку в країні, але й для захисту незалежності України від атак ззовні. По-четверте, уряд УНР мав увійти в стосунки з іншими державами, що утворилися на території Російської імперії, а також з Румунією для створення суцільного фронту проти Центральних держав. По-п'яте, Україна повинна була постачати продовольством Румунію. Зазначалося, що ставлення союзних держав до України з точки зору визнання її незалежності, фінансової допомоги та військового співробітництва залежить від відповіді української сторони на зазначені п'ять пунктів [30].

Проте Українська делегація на переговорах не мала необхідних повноважень для прийняття таких зобов'язань і змушена була чекати відповіді Центральної Ради на поставлені вимоги для продовження переговорів. Натомість Центральна Рада 22 січня 1918 року ухвалила постанову про надання уряду повноважень на підписання умов Брест-Литовського миру. Його сутність зводилася до того, що Центральні держави визнавали УНР і зобов'язувалися надати Центральній Раді військову допомогу в обмін на поставки нею великої кількості продовольства для цих держав.

Мир УНР з Німеччиною означав крах ясських переговорів та усіх заходів союзницької дипломатії з метою уникнути виходу України з війни. Хитання Центральної Ради у виборі орієнтації між Антантою та Центральними державами завершилися перемогою пронімецької орієнтації. Ситуація в Україні в зв'язку з більшовицьким наступом була настільки серйозною, що вимагала негайних й ефективних заходів. Через відсутність в УНР регулярної армії, необхідність якої соціалістичне українське керівництво відкидало, та через його нездатність забезпечити економічну та політичну стабільність в країні, більшовицькі війська швидко просувалися вглиб країни і 26 січня (8 лютого) вступили в Київ.