СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ПОШУК СОЮЗНИКІВ
Сьогодні багато розмірковують про те, чи було проголошення незалежності України у серпні 1991 року закономірним явищем, чи це був просто подарунок долі, наслідок вдалого збігу обставин. Адже Україна - одна з країн, які фактично не мали власного досвіду державності. Коли йдеться про історію української державності, ми маємо на увазі розкидані у часі періоди Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Козацької держави. Після поразки Української Козацької держави та розгрому Запорізької Січі державне життя України завмирає аж до початку ХХ століття, коли знову, після тривалої перерви, стає очевидним прагнення українців до самостійного державного життя. Саме в українській державності 1917-1919 років, передусім в Українській Народній Республіці, історики та політики вбачають доказ легітимності нинішньої України [1].
Перша світова війна та Лютнева (1917 року) буржуазно-демократична революція в Росії стали поштовхом до відродження державотворчих зусиль українців, землі яких на той час були розділені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Незважаючи на те, що світова війна 1914-1918 років була величезною трагедією для тогочасного покоління, вона стала сприятливим тлом для боротьби залежних народів за самовизначення. Зважаючи на специфіку часу, а саме війну між блоками наймогутніших світових держав, неабиякого значення для цих народів набувало питання пошуку союзників, орієнтації на той чи інший блок держав, що брали участь у війні.
До Лютневої революції у Росії українська проблема була зовсім невідома на Заході. Західні держави розглядали Росію як єдину централізовану країну, не приділяючи уваги численним народам, що її населяли. Лютнева революція поставила світові держави перед двома реаліями - піднесенням національно-визвольного руху в Російській імперії та можливістю виходу Росії з війни.
1917 рік був четвертим роком світової війни. До цього часу жоден із протиборчих блоків - ні Антанта (Франція, Англія, Росія, Італія), ні Четверний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) не здобув вирішальної переваги. У березні 1917 року на боці Антанти у війну вступили Сполучені Штати Америки, що змінило ситуацію на її користь. Проте вихід із війни Росії міг призвести до катастрофічного ускладнення становища Антанти. Наслідком цього була б ліквідація Східного фронту, і таким чином виникала можливість утворення чисельної переваги німецьких військ на Західному фронті. Отже, першочерговим завданням держав Антанти весною та влітку 1917 року ставало утримання Росії у війні.
У цей період увагу союзників привернув національно-визвольний рух в Україні, через територію якої проходив Південно-західний фронт. Український національний рух розвивався під гаслами автономії і був достатньо сильним, щоб утворити у березні 1917 року Українську Центральну Раду, спочатку як всеукраїнський політичний центр, який після Всеукраїнського Національного Конгресу у квітні того ж року перетворився на вищий законодавчий орган України. За Першим Універсалом Центральної Ради від 23 червня 1917 року утворено Генеральний Секретаріат - виконавчий орган, своєрідний революційний уряд на чолі з В.Винниченком.
Процес українізації війська, що розгорнувся в цей період, привернув увагу західних дипломатів. Як відзначав історик, міністр закордонних справ України періоду Гетьманату Д.Дорошенко, військові агенти Англії й Франції були свідками того, як російська армія розпадалася, втрачала боєздатність, виявлялася нездатною до продовження війни, а українці тим часом створювали національні військові частини і здавалися готовими захищати свої кордони [2].
Становлення українських збройних сил привернуло увагу дипломатів Антанти до української справи загалом. Їхнє перше враження було негативним. У розвитку українського національного руху вони вбачали не що інше, як німецькі інтриги з метою послаблення й розчленування Росії. Проте вже з липня 1917 року Київ почали відвідувати зарубіжні журналісти й спостерігачі для ознайомлення з реальною ситуацією в Україні.
Спочатку відносини представників Антанти з Центральною Радою мали напівофіційний, напівприватний характер. Це тривало до прийняття Третього Універсалу 7 (20) листопада 1917 року. В той час союзники не йшли далі збирання інформації про Україну та з'ясування прагнень українського керівництва. В липні 1917 року тісні зв'язки з українськими політичними колами налагодив представник французького посла в Петрограді, журналіст Ж.Пелісьє, якого перший міністр закордонних справ УНР О.Шульгін назвав "тим французом, що вперше щиро і з бажанням дізнатися правду дійшов до нашого руху" [3]. 10-го вересня Пелісьє організував у Петрограді неофіційну зустріч О.Шульгіна із французьким послом у Росії Ж.Нулансом, під час якої О.Шульгін просив підтримки Антанти. Посол виявив зацікавленість подіями в Україні, однак не висловив бажання втручатися в них, вважаючи це внутрішньою справою Росії [4].Олександр Шульгін був непересічною особистістю й талановитим дипломатом. Протягом усього часу державотворчих зусиль УНР (як періоду Центральної Ради, так і Директорії) він послідовно проводив лінію на союз із країнами Антанти та намагався залучитися їхньою підтримкою. Це відбувалося у той час, коли відданість певному зовнішньополітичного курсу, як ми побачимо, не була притаманна українському керівництву.