СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ПОШУК СОЮЗНИКІВ
Після Франції свого офіційного представника при уряді УНР акредитувала Великобританія. 8 січня 1918 року В.Винниченко прийняв П.Багге, який заявив, що уряд призначив його представником Великобританії в Україні. Це також було здійснено по телеграфу [22].
Українські діячі вважали, що призначення офіційних представників Франції та Великобританії при уряді УНР вже означало визнання України цими державами і підготувало ґрунт для проголошення її незалежності. Доводячи, що Україна була визнана Францією і Великобританією, О.Шульгін писав, що "встановлення дипломатичних зносин з державою є вже акт її визнання й урочистий акт може лише підтвердити даний факт. Позаяк же між нашим урядом і урядами Англії і Франції встановлені були ці дипломатичні зносини, хоч і в надзвичайній, викликаній обставинами формі, то треба ясно і твердо сказати: Англія і Франція визнали УНР" [23].
Проте після підписання Україною Брест-Литовського миру під час зустрічі з новим міністром закордонних справ УНР В.Голубовичем Ж.Табуї та П.Багге відмовилися від визнання України [24]. Французький посол у Петрограді Ж.Нуланс також заперечив визнання Францією УНР взимку 1917/18 років. За словами Нуланса, призначення Табуї відбулося за ініціативи офіцерів французької військової місії в Києві, які прагнули поліпшити своє особисте становище й отримати вигоду з природних багатств України. Використовуючи свій особистий вплив у французькому уряді, ця група могла домогтися призначення Табуї офіційним представником Франції в Україні. На думку Нуланса, зима 1917/18 років була несприятливим часом для визнання Францією України, бо Центральній Раді бракувало ефективної влади, яка є необхідною умовою законного визнання. Проте Нуланс не відмовлявся від того, що реорганізація України викликала інтерес з боку Франції, яким вона не могла нехтувати [25].
Постає питання, в якій якості могла бути визнана Україна. Адже у той час ще не було проголошено її незалежність. Статус України як складової частини майбутньої федеративної Російської республіки, зафіксований у Третьому Універсалі, не давав підстав для її визнання як самостійної держави.
Офіційну точку зору керівництва Великобританії і Франції щодо України було викладено в спільному англо-французькому меморандумі від 22 грудня 1917 року, підготовленому у зв'язку з досягненням угоди про розподіл сфер впливу в Росії. За цією угодою Україна належала до французької сфери впливу.
В меморандумі зазначалася доцільність підтримувати необхідні зв'язки з Україною, козаками, Фінляндією, Сибіром, Кавказом тощо, "бо ці різні напівавтономні провінції являють собою дуже велику частину сил Росії" [26]. Визначалися дві причини необхідності допомагати Україні. По-перше, від неї залежало постачання продуктами харчування румунів. По-друге, найважливішим вважалося не допустити більшовиків в зернові райони, щоб вони не потрапили під контроль Центральних держав. Найважливіші цілі союзників в меморандумі визначалися так: врятувати, якщо це можливо, Румунію; не допустити, щоб російські припаси потрапили до Німеччини.Завдання союзників щодо України та інших національних районів передбачали: по-перше, їх фінансування; по-друге, призначення агентів і офіцерів для надання підтримки місцевим урядам та їх арміям; по-третє, призначення від кожної країни головного офіцера, відповідального за проведення політики своїх урядів.
Цей документ багато в чому пояснює подальші кроки союзників щодо України. В ньому виявлений інтерес держав Антанти до України, по-перше, як до хлібного регіону, по-друге, як до учасниці в боротьбі проти Центральних держав. В документі не йшлося про визнання України як держави. Проте йшлося про підтримку і допомогу їй - як фінансами, так і шляхом призначення відповідальних офіцерів. Скоріш за все призначення Ж.Табуї і П.Багге повноважними представниками в Україні було виконанням плану, визначеного в меморандумі.
24 грудня 1917 року Верховна Рада союзників проголосила, що кожна країна, яка буде продовжувати війну з Центральними державами, отримає союзницьку допомогу і підтримку. Отже, союзницька угода про розподіл сфер впливу в Росії не торкалась ні ідеологічних питань, ні вирішення національної проблеми. Політика союзників обумовлювалася виключно військовими інтересами. Направляючи Багге і Табуї до Києва, держави Антанти здійснювали радше спостережницьку політику. Тобто йшлося не про дипломатичне визнання, а про кваліфіковане вивчення, яке могло привести до угоди з новим урядом, якби він виявив ознаки стабільності.
Сприймаючи увагу держав Антанти до УНР як визнання її самостійності, а також вважаючи необхідним розірвати відносини з більшовицькою Росією, яка розвивала військовий наступ на Україну, 9 (22) січня 1918 року Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, що проголосив незалежність України. Проголошення незалежності УНР не відповідало поглядам союзників щодо майбутнього Росії та їх стратегічним інтересам. Крім того, стрімка зміна поглядів керівництва УНР (від федерації до самостійності) сприяла формуванню байдужого ставлення держав Антанти до ідеї незалежності України. Вона сприймалася ними як тимчасова, обумовлена більшовицьким наступом, як така, що не мала під собою реальної основи.