Я вибрала Долю собі сама: життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко

Коли були ще баба молодими,

вони були веселі, як Хуррем.

Вони в житті не сердилися й разу.

І діти гарні, й любий чоловік.

Але як що вважали за образу, -

Тоді мовчали страшно і навік.

Що б не було там, будень чи неділя,

не вдаючись ні в який монолог,

вони ішли в мовчання, як в підпілля,

вони буквально замикались в льох.

Вони не те, щоб просто так мовчали, -

вони себе з живущих виключали,

вони робились білі, як стіна.

Вони все розуміли, вибачали,

але мовчали, тяжко так мовчали,

неначе в них вселився сатана.

Усіх трясло з того переполоху,

щезали всі, хто вельми їм допік.

Та мамочко, та вийдіть з льоху! —

В душник благали діти й чоловік.

Вони мовчали, як у бастіоні.

Вони благань не мали на меті,

непереможно безборонні

в своїй великій німоті.

Коли ж вони відходили потроху