Я вибрала Долю собі сама: життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко

Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.

Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,

як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,

хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.

Дивні риби, І хмари, і тіні биків бетонних -все пливе наді мною.., усе наді мною пливе...

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.

У високому небі обгорілої віри хрести.

Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.

Глибина, вона що ж? - потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.

Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар...

Так зате хоч одне: перетлілі мої канати

В не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

Вірш має настільки потужний підтекст, є настільки багатошаровим, породжує таку гаму асоціацій, що за ним - одним! - можна писати цілу дисертацію!

А тим часом на руках у мужньої жінки вже було двоє маленьких дітей. Беручи це до уваги, ідеологічна машина теж сподівалася з часом зламати Ліну. Бодай матеріальними нестатками, бодай немилістю із боку влади, бодай китайською стіною невидавання, а значить, неспілкування з народом. Та її вірші переписували вручну, й тонесенькі самвидавні списані каліграфічним почерком шанувальників книжечки жили серед українців навіть у Казахстані. Повернемось до спогадів Оксани Пахльовської: "Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби й не існувало: ім'я її" було заборонене, вірші не друкувались, про вихід книжок і не мріялось. Переповідали один одному й правду, й вигадки, але знали, що вона є. Саме тоді, коли багато колег робило вигляд, що якраз її і немає... У мене було відчуття, що всі ці роки люди її ніби чекали. А вона - працювала. В найстрашніші періоди, коли все тісніше змикалося круг неї коло переслідувань, цькувань, заборон, - вона писала. Могла зачинитись і написати за одну добу до трьохсот рядків "Марусі Чурай". Поезія була протистоянням. Була вірою в кінечність абсурду". У цих нестерпних умовах, коли приходилося жити і впроголодь, Ліна Костенко не тільки не просила пощади за свою проявлену сміливість, а й не втрачала сили духу, не міняла "совість на харчі". Г.Клочек наводить факти: "Не зламало її і те, що чимало років доводилось жити у важкій матеріальній скруті: на роботу неможливо було влаштуватись, а гонорарів не отримувала, бо ж книжки не виходили. Бували дні, коли залишалось тільки двадцять вісім копійок на пляшку кефіру", їй не давали можливості друкуватися й виступати. Вона мовчала. Зате як мовчала! В.Панченко підкреслює: "Але мовчання буває красномовнішим за слова. Присутність Ліни Костенко відчувалося в духовній атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати загати і перепони." Справжньою сміливістю доцільно вважати й той факт, що опальна поетеса взялася ще за небезпечнішу від досі нею розпочатих справ - історичний роман. У радянські часи українська історична романістика взагалі знаходилася під лупою цензорів. Те, що -з трудом пробивалося до читачів, мусило або відповідати знаменитій вірнопідданій, лакейській фразі: "Навіки з Росією, навіки з російським народом!", або бути таким кволим і нежиттєдіяльним, таким нудним і нецікавим, що читачеві залишалося хіба що заснути над опусом "перевіреного партією таланту". Навіть у редакційному висновку № 138 про роман Ліни Костенко "Маруся Чурай" не приховувалося, що право на написання історичного твору треба заслужити рабським світоглядом й зашореністю: "...На історичну тему радянські письменники писали, пишуть І будуть писати. Головне, під яким кутом зору розглядають вони той чи інший історичний факт, на які асоціативні стежки чи магістралі виводять вони читача, орієнтуючись на давню минувшину". Ліна Костенко не хотіла тих магістралей! Вона хотіла написати, як підкреслює О.Пахльовська, "історію свого народу", "історію його трагедій і прозрінь"; "І в України прокидалася пам'ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями. Мама торкнула той шар історії, який залягає в генах. Зважмо й на поховану вже на той час істинну, реальну історіографію України: на тому зарівняному цвинтарі густо ріс лише бур'ян, а на гробі сучасної історичної науки Маланчук забивав останній гвіздок. Тому й недаремно сатаніли недремні слуги режиму в пошуках способів припинити шлях тій поезії до читача. Психологічний археолог, Ліна Костенко зрізала шар за шаром брудний намул фальсифікацій з української Історії - і перед очима людей поставали покручені й трагічні шляхи нації, перемоги її та поразки, тяжкі мандри її духу до власної суті. Поет повертав нації гідність. Звідси - вибух національної свідомості після виходу "Марусі Чурай", переписані від руки мамині книжки, читання напам'ять і сльози. Голод на правду. Голод на духовність. Голод на віру зневіреного народу. І звідси - патологічний, до шизофренії, опір апарату в намаганні не допустити цю поезію до друку".Як справедливо зауважує Г.Клочек, "справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману "Маруся Чурай". Шість років цей твір "читали" й "рецензували" у видавництві. Завідуючий редакцією поезії "Радянського письменника" у рецензійному висновку від 30 травня 1974 року задокументовує вирок:".. .Чим далі, тим більше поетеса почала заглиблюватись в асоціальне письмо, длубатись у сумнівних "лжеісторичних" концепціях, вбачати сенс і призначення митця не в утвердженні загальнолюдських ідеалів, а в їхньому запереченні; нотки нігілізму і "неуправляемости" поетичного процесу поступово переросли в тенденцію, в принципову лінію світогляду поетеси. Годі говорити тут бодай про найменшу вірність засадам соціалістичного реалізму, про комуністичну світоглядність радянського митця, без якої просто не мислиться його творчість. Яскраво ці тенденції позначились на збірках "Зоряний інтеграл" та "Княжа гора", які були зняті з виробництва відповідно видавництвами "Дніпро" та "Радянський письменник"... Ліна Костенко наскрізь тенденційно тлумачить історію в останніх своїх творах. За недомовками, натяками і прямими висновками неважко розпізнати буржуазно-об'єктивістський підхід до подій минулих епох, не дається чітко окреслених класових оцінок, явищ і фактів, ідеалізується і вихваляється козаччина. Поетеса не випадково взялася за цю тему, а образ славетної народної поетеси М.Чурай в її романі символізується чимось із самою авторкою. До такого висновку прийде легко будь-який кваліфікований літературознавець". Роман відправили на рецензію заздалегідь попередженому про крамольність цього твору критикові. Закономірно, що рецензія виявилася негативна. Умиваючи руки, завідуючий редакцією поезії видавництва надіслав Ліні Костенко таку відповідь: "Ознайомилися з рукописом Вашого історичного роману у віршах "Маруся Чурай", Рецензували. На жаль, твір не відповідає вимогам видавництва. Як переконливо показано в редвисновках та рецензії, роман нечіткий в ідейному відношенні, далеко не бездоганна ідейно-художня концепція твору. Вести розмову про видання в такому вигляді передчасно". А далі почалося чіпляння ярликів. Починаючи від "теорії єдиного потоку, за М.Грушевським" , "фетишизації свого" аж до... "надмірної розтягнутості та художньої неповноцінності". А тим часом ця книга навіть у рукопис! була подією. В.Брюховецький у монографії "Ліна Костенко" розповідає про враження від роману поета з когорти "Розстріляного Відродження" Михайла Доленга: