Молитва. Роди і види молитви
Від розважань над предметом роздумувань треба перейти далі – видобувати з нього застосування до власного життя і потреб власної душі. Це дуже важливий момент, бо від нього залежать плоди роздумування для душі. Часто це будуть конкретні постанови щодо власного духовного життя, які мають на меті, щоб ми більше пильнували за собою у сфері якоїсь заповіді, уникати тієї чи іншої нагоди до гріха. Надзвичайно важливо, щоб ті постанови не виникали з людських природних мотивів і не розраховували на наші людські природні сили, але, підносячись до вищих надприродних мотивів, були водночас покірним проханням дати сили згори, без яких ми не здолаємо ті постанови здійснити. Тільки така довіра до Божої допомоги дозволяє нам без самовпевненості приректи себе на боротьбу зі злом всюди, де знаємо з досвіду, що наших людських сил замало, як то написав Св. Павло: „Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє” [Фил. 4,13]...
Отож, як у роздумуванні варто остерігатися холодної спекуляції, так і тут, коли йдеться про конкретні постанови, треба добре подбати, аби вони не були чинені з якоюсь такою холодною стоїчною впевненістю в собі, а щоб були покірною молитвою до Господа про світло, сили і все те, що нам буде потрібне, щоб вистояти в добрі. Не варто також надмірно перебільшувати важливість для роздумування конкретних рішень такого роду й гадати, що без них воно не відповідало б своїй меті й залишилося б без плоду. Так було б насправді, якби роздумування не потягло за собою волі і не пробудило в ній конкретних афектів, якби не вершилося потужним акордом любові. Гарно це висловила Св. Йоанна Франциска де Шанталь, говорячи, що в молитву треба входити через віру, тривати з надією, а виходити з любов’ю. Отож любов проявляється не тільки в поодиноких, конкретних рішеннях, які стосуються нашого життя, а має набагато ширше поле діяльності.У мисленній молитві завжди вистачить місця на працю над собою, котра повинна грунтуватися на щоденному роздумуванні і рахукові сумління. Але зводити мислену молитву лише до цього і наказувати собі завжди роздумувати тільки над власними вадами і гріхами, одне слово, над усією своєю вбогістю. Було б великою помиллкою. Отаке безнастанне порпання в собі надала б і молитва, і всьому духовному життю риси смутку й пригноблення, а до того ж ще затримання тільки на собі. Отож на молитві, власне, треба вправлятися в тому, щоб вириватися з егоїстичного вдивляння в себе й забувати про себе в Богові. Так само і в щрденному житті вправлятися в тому, щоб забувати про себе в ближніх і для ближніх. Душа від того, що ми забуватимемо про себе, нічого не втратить; навпаки, це її незмірно збагатить, бо, як говорив Спаситель: „Хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже” [Лк. 9,24]. Й так само Він мав повторити, через віки Св. Катерині Сієнській: „Думай про Мене, а Я думатиму про тебе”.
Участь волі у мисленій молитві не може обмежуватися найближчими утилітарними цілями, а повинна поширюватися на всю сферу завдань, які стоять перед нею, центральне місце серед яких посідає любов до Бога і хвала Богові.
Добре було б ще усвідмити собі, що і в якій мирі могло бути у цій молитві з нашого боку не так. Зокрема, йдеться про розпорошеність уваги. Вона тим більше шкідлива бо мало хто собі усвідомлює, звідки вона походить, а тому більшість гадає, що ця неуважність забирає у молитві всю її вартість. Неуважність подеколи і на літургійній молитві приходит до нас, але там усе, що діє на нас іззовні, теж пов’язане з молитвою, тому опанувати цей стан легше. У мисленній молитві, навпаки, треба увійти до хатинки своєї душі і зачинити двері, аби ніщо ззовні не потривожило розмову з Богом. Тут неуважливість опанувати важче, от через що саме в зв’язку з роздумуванням випадає їй присвятити бодай слівце.
Отож треба пам’ятати, що можливіст цілковитого і досконалого опанування бігу нашої думки є в нас вислідом первородного гріха. Хаос, запроваджений ним до нашої психіки, передовсім позначився на уяві, яка не такою мірою підвладна нашому розуму й волі, щоб ми могли уникати всілякої неуважливості. Схильність до неї не є нашою особистою провиною, а є наслідком провини перших наших батьків. Ми ж відповідаємо тільки за те, як щдо неуважливості поводимося, чи піддаємося їй добровільно і якою мірою.
Звідси конечне випливає висновок, що мимовільна неуважливість не перериває молитви і гріхом не є. Коли людина піднеслась думкою до бога і почала молитися, а за хвилю її думка без свідомого дозволу непомітно відійшла до іншого предмету, це не означає, що молитва перервалася. Щойно схаменеться, то відразу ж думкою повертається до Бога – отож зробила, що могла, а молитва її в найістотнішому нічого не втратила. Як учить Св. Тома, мимовільна неуважність не зменшує ні заслуги молитви, ані сили вслухання в Бога, а зменшує тільки радість, яку Він нам приносить. Інша річ – неуважливість, яку ми свідомо дозволяємо і самовільно йдемо за цею думкою. Така неуважливість є формальним перериванням молитви, і треба нового акту волі, що скеровує нашу думку до Бога, аби знов повернутися до молитви. Така неуважливість завжди грішить, бо легковажить Тим, з ким ми спілкуємося під час молитви.
Звідси можемо зрозуміти науку таких досвідчених керівників духовного життя, як Св. Франциск Салезький і Св. Тереза Авільська. Вони обоє вчать, що не варто занадто перейматися мимовільною неуважливістю і через неї позбавлятись охоти.
Св. Франциск неоднозначно доводить, що під час молитви людям куди більше шкодить роздратування неуважливістю й розчарування, сповобоване нею, аніж вона сама. Особі, яка скаржилася, що її роздумування часто є лише боротьбою з розпорошеністю уваги, Святий відповідав: „Значить ти молишся досконало”.