Філософія історії
Ясперс стверджує , що нині завдання полягає в тому , щоб знову обґрунтувати справжній розум – безпосередньо в екзистенції.Тепер Ясперс зосереджується на тому , щоб розкрити єдність розуму й екзистенції , таким чином повертаючись до традицій класичної європейської філософії, яка від Платона й Аристотеля до Лейбніца , Канта ,Гегеля саме в розумі вбачала найвищу людську властивість .Філософія історії Ясперса виросла з прагнення мислителя знайти історичні витоки сучасності , зв’язати обірвані жорстоким 20 ст. нитки , що сполучають сьогоднішнє людство з розвитком понад двох тисячоліть , начебто віцдновати розірваний зв’язок часів . Тому в своїй праці Ясперс , як і до того , роздумує над долею сучасного людства , обговорюючи проблеми науки .ю техніки , індустріальної цивілізації , ситуації в Європі й у світі .Минуле дає відповідь – хай не на запитання про те , якою буде справжня доля людства (на це запитання за Ясперсом , не можна дати відповіді , оскільки наукове передбачення того , що опосередковане людською свободою , неможливе) , а на запитання про те , які можливості для сучасного розвитку ховає минуле .
Ясперс твердить , що історія як людська реальність визначається найбільшою мірою чинниками духовними , серед яких провідна роль належить тим , що пов’язані з екзистенцій ним життям , а отже , зіц смислотворчою домінантною – тлумаченням трансцен дентного .Філософія , твердить Ясперс , перестає бути справою тільки вузьких гуртків або університетських курсів ; вона набуває особливої функції – поєднати всіх людей за допомогою філософської віри , яка , на думку Яс перса , має служитим протиотрутою щодо раціоналістичних утопій , що претендують на створення раю на землі , а насправді руйнують етичні й культурні традиціїі вкидають у пекло братовбивчих воєн і взаємної недовіри тих ,хто ці утопії намагається реалізувати .Справжньою метою Ясперс вважає єдність людства .Єдність для нього – смисл і мета історії Але єдність це не фактична даність , а мета . Єдність виростає зі смислу .
Персоналістський підхід до історії дає змогу витлумачити її смисл як щось не лише віддалене в майбутньому чи у минулому ,а також як присутнє в теперішньому . Смисл історії – культура , творчість , здійснювана конкретними індивідами , які діють «тут і тепер»Вони й1 вносять смисл в історію , відповідаючи на виклики «межових ситуацій»
Друга позиція постає як протилежність до першої .Вона пов’язанва з твердженням , що історичний смисл інноваційно породжується , постійно твориться суб’єктами історичного життя ; історична діяльність суб’єктів різних формацій не має заданого чи тим більше визначеного характеру й у своєму смислопродуктивному аспекті є багато в чому недетерміновою та відкритою ;тобто , історичний смисл збігається з історичним існуванням .
Видатний філософ 20ст. Карл Попер стверджував : хоча історія не має смислу ми можемо надатир їй смисл . Тут екзистенційне бачення історії конститується не в координатах філософського ірраціоналізму , а ву координатах критичного раціоналізму . У цій позиції визнання певних тенденцій історії поєднується з визнанням пріоритетності вільного вибору людини .Серцевиною цього змісту є ідея права . Саме вона здатна надавати смислу людській історії .Але не лише визнання прав людини , а й прав усього живого на існування , узгодження прав людини й природи.Один із провідних представників пост структуралізму Мішель Фуко дійшов висновку , що питання про значення історії фундаментально безглузде , оскільки філософія історії є одним із механізмів соціального контролю .На його думку , вся культурна діяльність наперед детермінована так званими «епістемами»-елементарними одиницями знання . Епіцстеми виникають спонтанно й типізують форми культури , отримуючи вихід через дискурсивні практики .
Інша антиісторична філософська школа – школа лінгвістичного аналізу- розділяє всю свою сукупність знань про світ на феноменологічні епістеми та , використовуючи закони формальної логіки ,відтворює кластери знання , вже позбавлені культурно-суб’єктивного субстрату . Під час експерименту виявляється , що релігійна й метафізична практики випадають за рамки запропонованої картини світу й тому оголошується фантомами .
Різні біографічні факти можуть отримувати , а можуть і не отримувати історичне значення залежно від загальнішого принципу , що виокремлює якісь події з суцільної поза історичної маси й вплітає їх в історичну послідовність .Сучасна філософія виступає в опозиції до різних версій провіденціалізму , в тому числі й секуляризованих його форм .
Отже , смисл історії – це метафізичний орієнтир особистості , «закинутої» в «межову ситуацію» ,в стан «бездомності» , оскільки саме смисл най адекватніше мотивує вольовий вибір дальшого шляху . Смислоісторичні фрагменти суспільного світогляду трансформуються у форму особистісних орієнтирів під впливом емпіричних та позаімперичних (метафізичних) факторів «межових ситуацій». Емпіричні фактори ситуації спонукають до пошуку нових метафізичних підстав буття , спричиняючи дисгармонію внутрішнього світу особи , дискомфорт світовідчування , пов’язаний із втратою базових цінносте5й та смислу власного буття . Вибір напрямів , мети та емпіричних способів виходу з «межової ситуації»виявляється зумовленим вибором вищого порядку – вибором тих чи інших відомих протягом століть варіантів відповідей на метафізичні питання , які складають світоглядний контекст ситуації . Всі ці відповіді імпліцитно містяться в головних уявленнях про смисл історії взагалі .