Оповідання Володимира Винниченка для дітей та методика їх вивчення на уроках позакласного читання та в позаурочний час.
У п’єсі перемагають не теорії, а знову ж таки природа (природні по-чуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ). Навіть Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярному холоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ.
Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, “новими горизон-тами” і “обріями”, з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсві-домості.
Кожна п’єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, “розшифрувати код” до кінця. Тому, ми переконані, в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п’єс Винниченка, виникне своє сприйняття їх.
Революція 1917 року. Винниченко разом з Грушевським очолює уряд Української Народної Республіки. Він стає заступником голови Центральної Ради та головою їх генерального секретаріату – автономного уряду України, а з 1918 по 1919 рік очолює Директорію.
“Без сумнівів і вагань вривається енергійний перший міністр України в несамовите шаленство вже легального політичного життя, виборюючи вла-сною самопожертвою перші гаранти культурного відродження на основі сво-бод і прав суверенної нації [15; 123].
Легкого, спокійного життя не мав Винниченко. Від банальних дріб-ниць (купівля столів і стільців для Секретаріату), щоденної суєти суєт (при-йом представників Тимчасового уряду, зустрічі з іноземними журналістами, переговори з робітничими і солдатськими депутаціями; вислуховування скарг, безкінечні урядові засідання); телефонних та письмових погроз роз-правитися за “баламутство єдиного руського народу українством” аж до чо-тирьох Універсалів – така амплітуда роботи Винниченка в Центральній Раді. Падаючи від знемоги, “прокручуючи” в пам’яті події дня, Винниченко часто запитував себе: “Яка сила керує цими діями? Честолюбність? Бажання здава-тися цінним, найкращим в очах інших? Чи розбурханий до екстазу, до само-забуття інстинкт, ота таємна величезна керівна сила, що керує людськістю, не потребуючи для того ні свідомості людей, ні бажання їх на те? Чи фізіоло-гічна, заложена в нервах любов до того, з чим росло моє дитинство, що пле-кала моя юнацька думка, що прокладало в мозку моєму глибокі, нестираючі сліди?” [10;19].Однозначної відповіді Винниченко не мав. Може, одна з цих сил, а може, й усі разом? Та одне він знав твердо: свободу – скарб, до якого тяглася душа довгих поколінь, неодмінно треба брати. “Розбито двері страшних мар-них льохів. У тих льохах віками ховалось наше золото. Можна брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи лежать його під нашими ногами. Бери, скільки хочеш. Але чи є ж у нас стільки сили, щоб зра-зу піднести усе те добро? Чи є стільки рук, щоб поставити їх біля тої тяжкої роботи?” [10;20].
Знову сумніви, тривога, сором: а якщо не піднесемо? Якщо знову до-ведеться заховати той скарб? Відродження національної державності – тяжка і страшна річ. Потрібно надлюдських зусиль, відчаю, гніву і сміху, щоб за-класти підвали будинку, в якому зручно і вільно житимуть нащадки.
Володимир Винниченко, для якого свобода і щастя народу України були його власними свободою щастям. Робив усе, що міг, не шкодуючи сил. У “Щоденнику” (книга 8, запис від 14.Х.1919) він пише, що готовий “на всі жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від розп’яття”. [17;129]
Зрозуміло, що в буремні роки муза письменника мусила поступитись місцем політиці: 1918 року з’явилась у світ драма “Між двох сил”, а в еміг-рації у Відні протягом року він пише тритомну працю “Відродження нації”, яку з повним правом можна називати най об’єктивнішим дзеркалом тих по-дій.
В лютому 1925 року Володимир Кирилович і Розалія Яківна переїха-ли до Парижа. У багатолюдному Парижі, що як і Прага, в ті роки був одним із найбільших осередків української еміграції, Винниченко вочевидь почува-вся самотньо. Мав непростий характер, та й від “емігрантської богині – дріб’язкової пльотниці, дрібно жорстокої, уїдливої злої баби” (як висловився письменник у своєму “Щоденнику”) хотілося втекти подалі.
В цей час Винниченко інтенсивно обдумує й формує нові для себе філософсько-етичні принципи. Його цікавлять Епікур і Вольтер, філософи Гюйо й Пуанкаре, психологи Вундт і Лебоне. Винниченка все більше захоп-люють проекти влаштування життя на засадах гармонії. Він пише трактати “Щастя” і “Листи до юнака”, в яких обґрунтовує принципи простоти й при-родності людського життя. Винниченко приймає як аксіому погляд, що люд-ство прагне щастя. Він стверджує: “Єдине, що маємо право констатувати з абсолютною певністю, це ж що не зважаючи на всякі наші теоретичні розхо-дження, ми всі (хочемо того, чи не хочемо) мусимо підлягати законові праг-нення щастя.” [20; 141]