Оповідання Володимира Винниченка для дітей та методика їх вивчення на уроках позакласного читання та в позаурочний час.
А головне – сам Федько, хлопчик із числа тих, про кого кажуть: заво-дій, ватажок, шибеник. “Спокій був його ворогом”, - у цьому, читаючи опо-відання, можна переконатися багато разів. Федько теж тримає своїх ровесни-ків “трохи в терорі”. То відбере в них паперового змія, щоб подражнити хло-пців, то спокушає ризикованими забавами ніжного й смирного Толю (сина хазяїна будинку, де батьки Федька знімають квартиру), то поб’ється з ки-мось...
Деякі подробиці, що стосуються Федькових звичок, зустрічаються і в спогадах про Володимира Винниченка, - тим самим підтверджується їхня до-стеменність. Федько сидить у себе на воротях, як “Соловей – Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях си-діти. Ворота високі, і там ніби скринька така зроблена. У тій скриньці й заса-да Федька.” Це – з оповідання про “халамидника”.А ось рядок із спогадів, що виглядають як коментар до цитованого фрагмента: “над ворітьми подвір’я була дерев’яна скриня, в якій любив сиді-ти малий та слідкувати за тим, що робилося навкруги, не будучи помічений ніким. І коли хтось із дітей вертався з чимось їстівним, за чим посилала чужа мати, то малий Володимир, граючись у Солов’я – Розбійника, зненацька ви-стрибував зі своєї схованки й вимагав данини. Він ніколи не забирав усього, а тільки невелику частину. І це не від жадності до ласощів, але для того, щоб показати свою силу, владність. Коли бідний данник починав плакати, Соло-вей Розбійник вертав йому відібране, давав потиличника й відпускав.” [8;15]
І разом з тим, цей “Соловей – Розбійник” – Федько – надзвичайно приваблює своєю гордою вдачею, великодушністю, готовністю в скрутну хвилину махнути рукою на себе самого заради товаришів, яких він “не лю-бить видавати”. Або, згадаймо, з якою гідністю приймає він тяжку батькову кару за свої більші й менші гріхи. Федько, пише автор, “не як всі діти пово-диться”. В його характері й справді є щось неординарне. Відчайдушність, зу-хвалий виклик, загальноприйнятим звичаям і звичкам (внаслідок чого ото-чення сприймає його як “жахливу дитину”), правдолюбство, якась зворушли-ва людяність, що криється за екстравагантними вчинками...
Читача оповідання може вразити Федькова мати: якимось холодом віє від її постаті, від слів, які вона кидає синові. Зрозуміло, що вона боїться злої волі хазяїна будинку, який будь-коли може вигнати помешканців з квар-тири, але все-таки...”Мужиченя”, “мурло ти репане”, “з свинопасами тобі гратися а не з благородними дітьми”... А до всіх цих прокльонів ще й невдо-волення тим, що батько б’є Федька, явно жаліючи малого. Чи не правда, пе-ред нами образ, який виламується з традиційного ряду (якщо мати на увазі те, як любовно змальовано матерів Кармелюка, Чіпки, “маленького грішни-ка” Дмитрика у відомих творах Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського). Що все це означає, коли йдеться про твір, у якому стільки автобіографічних рис? Хтозна. [26; 146]
Навчатися Володимира віддали до народної школи. Шкільні премуд-рості виявилися для нього нескладними. “Будучи од природи до всього ціка-вим, а до того ще й талановитим, без особливих труднощів йде він першим учнем протягом всього часу вчення в школі. Се до певної міри рішило його долю й на будуче. На його здібності звернула увагу учителька народної шко-ли і порадила батькам не лишати хлопця без дальшої освіти, а оддати його на науки в якусь середню школу.” [26;146]
Так Володимир невдовзі переступив поріг Єлисаветградської чолові-чої класичної гімназії. Єлисаветградська чоловіча гімназія була одним з кра-щих освітніх осередків краю. Разом з іншими учнями Володимир Винничен-ко вивчав тут закон божий, російську, латинську, грецьку, німецьку та фран-цузьку мови, історію, географію, фізику, логіку, космографію, ходив на уро-ки гімнастики й співів. Серед викладачів, які навчали цих предметів, були та-лановиті педагоги: математик К. Ю. Кеплеєвич, латиніст П. Д. Дубняков, ви-кладач російської словесності М. П. Крижанівський.
Можливо, бігаючи до народної школи, на вулицях біля Інгулу зустрі-чав малий Володимир тодішніх єлисаветградських українофілів, у діяльності яких виявляла себе народна стихія цього степового краю на півночі Херсон-щини.
Стихія та захоплювала і його. Зневага до українського, презирство до мужицького викликали в нього протест. На все життя запам’ятав, як григо-рівський поміщик Бодіско бив батька. Одному своєму героєві Винниченко згодом віддасть слова, які міг би сказати про себе самого: “Я був хворобливо вразливий на критику, на глум з себе.” Володимирові не раз зауважували, маючи на увазі його простий одяг і українську мову, а він тій зверхності ки-дав свій напівхлоп'ячий виклик.
Документа про закінчення Єлисаветградської гімназії Володимиру Винниченко не видали.
Про роки навчання в гімназії у Володимира Винниченка залишилися недобрі спомини. Цікаво, що й герої Винниченкові згадують свою гімназійну пору без особливого пієтету. Провалені іспити, непорозуміння з адміністра-цією, незавершене навчання...Історію цього протистояння Ю. Тищенко подає в дещо “героїзовано-му” ключі. “Свідомо чи несвідомо, Винниченко гостро ставав в оборону сво-го мужицького походження і фізично і поводженням. Він навмисне підкрес-лював те, що походить з селянського роду і свідомо говорив своєю українсь-кою мовою як з товаришами-гімназистами, так і з учителями. Вже тоді в його думках зародилося питання; чому ж так, що мова, якою говорять його батьки і більшість людей, забороняється чи висміюється. Вже тоді склалася і та дум-ка, що це вороги народу. Цю думку ще більше стверджували гімназіальні вчителі, що просто таки переслідували його за мужицтво. Вже в другому класі Володимир Винниченко побачив, що з тієї боротьби він не може вийти переможцем. Він мусив або скоритись, відректись од своєї мови, переверну-тись на пана, або ж кинути гімназію. Завзятість дитяча не дозволила йому зробити першого, і він залишив науки і ждав, що його увільнять зовсім. Але його залишили на другий рік. Під впливом батька і брата він лишився надалі в гімназії. [10.8]