Олесь Гончар — на відстані серця

В папа був величезний чисельник і маленький знаменник, і тому величина була неабияка...»

Ми, люди з маленькими чисельниками і великими знаменниками, віртуозно вміємо боротися з вадами своїх сучасників і не вміємо вийти на герць проти свого найближчого ворога — безумовно ж, проти самих себе. Видатні особистості, наші сучасники в літературі Чингіз Айтматов чи Юрій Бондарєв, Валентин Распутін чи Сергій За-лигін, Віктор Астаф'єв чи Олесь Гончар якраз тим і відрізняються від необ численної кількості претендентів на вакантні місця володарів

18

юдських умів, що затято і вміло можуть давати собі раду в оцій вічній війні чисельника і знаменника.у першій повісті Гончара «Стокозове поле», надрукованій за півтора місяця перед початком війни в журналі «Молодий більшо¬вик», теж була видима нуртуюча сила двадцятилітнього таланту, який брався не за ідилічну тему,— в повісті йшлося про голодні весну і літо 1933 року: «Село лежало німе. Ніде ні вогника, ні собак, ні пісень. Тільки на тому березі зненацька заграла гармонь щось безладно веселе, аж моторошне серед нічної тиші».

І, повертаючись до цієї теми через гони всього життя, митець у «Твоїй зорі» образами Романа і Надьки-Винниківни, неповторною особистістю самого Заболотного, сяйвом отих яблук на стовпчиках чи бунтом заокеанських бджіл на світлофорах дає можливість нам вірити у невичерпні сили рідного народу і його невмирущість.

Ось як палить паспорти студбатівців комісар Лещенко, в одному цьому епізоді розламується навпіл молоде життя харківських мрій¬ників у «Людині і зброї»:

«Взялася вогнем уся купа, полум'я освітило вагон. Комісар Лещен¬ко, одхилившись від вогню, сидів на ящику, студбатівці тісним колом стояли біля нього і заніміло дивились на яскраве вогнище своїх роз-требушених паспортів, жарко палаючих матрикулів. Он скручують¬ся в полум'ї чиїсь прізвища, роки, національності, маленькі фотогра¬фії, круглі, не відомо ким вдарені печатки... Скручуються у вогні їхні права цивільні, їхня студентська безповоротна молодість. Там, куди вони їдуть, не треба буде ніяких паспортів. Паспорти ваші відни¬ні — це оті чорні пластмасові закрутки — медальйони в кишенях, по яких санітари та похоронні команди узнаватимуть ваші імена...»

Нещодавно довелося нам проїздити шляхом понад Россю — тра¬сою Біла Церква — Узин. Постать молодого воїна, чи не студба-тівця, звелася понад дорогою, знайдено було там воїна по отій закрутці-медальйону — і встав він втіленням самого безсмертя через яких сорок п'ять літ...

Коли читаєш романи і повісті, новели і нариси Олеся Гончара, дух забиває од рясного людського розмаїття, повнокровності і повноси-лості яскравих відкриттів.

Письменник створив колоритні постаті: то наче вибраного з гущі народу незабутнього Хоми Хаєцького («Прапороносці»), то щедрого на вдачу Микити Братуся з однойменної повісті, то Мурашка з «Таврії», степових трудівників Лукії Рясної і старого Горпищенка — наче втілення живого духу наших степів («Тронка»), Андрона Ягнича — непосидючого і доброго вузлов'яза з «Берега любові», зво¬рушливих і чистих в своїх подружніх стосунках і в любові до всієї планети Кирила і Софії Заболотних («Твоя зоря»), впертого хлопчака, який виростає в гідного сина народу Данила Яреська

19

(«Таврія», «Перекоп») і нездоланної Лялі Убийвовк («Земля гуде»)... Захисники Вітчизни, непоказні і такі промовисті внутрішньою сон-ценосною суттю трудівники села, митці і дипломати, студенти (особлива любов авторська до молоді, до її запалу і чистоти поми¬слів!), а ще славна когорта робітнича з «Собору» чи педагогічне гроно характерів з «Бригантини»...

...Врівноважені мудрістю і сповнені молодечої енергії, окрилені великою мрією і любов'ю до Батьківщини. Борці за революцію і ровесники космічної ери. їхнє коріння — глибоко в рідній землі і їхні діяння — на цій же землі і сягають Японії та Індії, Америки і Африки, їхнім потом і кров'ю вмита Європа від фашистської чуми. А всі разом вони дають повнокровний образ українського народу з його працелюбством і благородством, з його історичними коренями і турботою про майбутнє, в найщиріших взаєминах з братніми народами і з активним устремлінням до миру. Отож маємо підстави говорити про Олеся Гончара як літописця соціалі¬стичної доби і співця рідного народу, виразника його мудрості і совісті. І в цьому письменницький і громадянський подвиг митця, його істинна заслуга перед Вітчизною.Особливо цікавим набутком рідної літератури є есеїстика видат¬ного майстра. «Письменницькі роздуми» — так зветься остання за ча¬сом книжка його неперехідних творів цього своєрідного жанру. Па¬м'ятними для багатьох з нас були і є, наприклад, дослідження на тему «Гоголь і Україна» чи сповідальне розкриття таємниць своєї творчості у відповіді на анкету журналу «Вопросьі литературн». Вступне слово до репродукцій картин геніальної чарівниці з Богда-нівки Катерини Білокур чи освідчення в любові до Івана Семе¬новича Козловського — великого народного артиста, голосом якого обзивається до світу вся наша душа, полемічна пристрасть в поці¬нуванні роману «Повія» Панаса Мирного — твору «світового вимі¬ру» — чи полум'яні розмисли ораторського штибу з приводу єдності поезій і життя Тараса Шевченка — все це вигідно відрізняється від інших творів наших сучасників особливою дивовижно теплою проясненістю, осонценістю зсередини, впертим чаром слова, де лагідність акварельна з нездоланною тугістю переплелись в орга¬нічному живому сплетиві. Справді віриш авторові, бо це найбільше, здається, стосується його самого: «Хтось (здається, Потебня) зауважив, що слово в художньому творі, окрім предметного зна¬чення, має ще свій стилістичний ореол. Думаю, що не тільки окреме слово, а й увесь художній твір-може променитись таким ореолом... Можна було б назвати цілий ряд таких істинно натхнен¬них, що світяться зсередини, творів, і серед них для мене — романи Льва Толстого, «Земля» Довженка, твори Антуана де Сент-Екзюпері...» Пізньої серпневої днини, теплої і погідної, ми проходили надве-