Олесь Гончар — на відстані серця
Віктор Астаф'єв, один з найвидатніших і найгостріших сучасних прозаїків, силі голосу якого і відвертості оцінок не позичати, на за¬питання: «Кого з українських письменників ви любите і шануєте?» — відповідає:
«Насамперед творчість Олеся Гончара. Його антивоєнні романи ставлю врівень кращих світових досягнень в художньо глибокому розкритті цієї теми. Це художник високої совісті й громадянської пристрасті, чесний в усьому і дуже вимогливий до себе. У мене є всі його книги. Олесь Терентійович ніколи не писав прохідних тво¬рів. Кожна думка, кожне слово — зважені й вивірені. А тому вихід кожної його книги — подія...»
І ще одне свідчення — великого романтика з Вільнюса Едуардаса Межелайтіса:
«Коли я перекладав «Злату Прагу» Олеся Гончара, мені здавалося, що я сам пишу цю книгу і розповідаю своїм молодим співбесід¬никам про війну. Все це я пережив — і не перекладав, я ніби сам писав цю книжку. А книга прекрасна.
Війна, ви розумієте, важка справа. І багато про неї пишуть досить жорстоко, суворо, зле. У Гончара війна показана з героїчного боку: солдати у ній воюють, як ті молоді революціонери на барикадах (мені є про що згадати — тридцяті-сорокові роки!). Ось цей рево¬люційний пафос, цей героїчний романтизм, ця готовність пожертву¬вати собою в ім'я Революції і привабили мене в цій книзі...»
Польський дослідник творчості письменника Флоріан Неуважний прицільно визначає домінанту мистецького обдаровання видатного майстра, вбачаючи її насамперед у сонячності, у світлоносності: «Про Олеся Гончара не можна писати без емоційного забарвлення, бо його добрий, людяний хист, притаманний, мабуть, і його особистій вдачі, так сильно вибивається на поверхню його творів, що слід було б казати про специфічну «оптику» бачення ним світу: він скоріше зверне увагу на добрі, приязні, сонячні аспекти життя своїх героїв, ніж на темні, брутальні, жорстокі його прояви, хоч вони, звичайно, не зникають з поля його бачення. Вони, одначе, є завжди ворожою для людини і суспільства стихією, з якою воюють добрі, сильні, сердечні герої його творів».
Про оту специфічну «оптику» бачення світу, про Гончарове слово, напоєне світлом, цікаво написав у передмові до недавнього двотомника Микола Бажан:
«Гончар — художник світла, його дослідник, зображувач і поет.
10
11Закохано й уважно простежує він промені, що првнизують людські істоти, що оживлюють природу, що ринуть крізь космос. Без¬ліч нюансів, відтінків, обертонів бачить він в описуваних ним пей¬зажах — від перших переливів світання до торжествуючих акордів ранку, до величавої нерухомості степових полуднів. Перечитую тужливі сцени, змальовані в «Людині і зброї» та в «Циклоні»,— ядучий морок німецького концтабору, відчайдушне блукання уцілі¬лих воїнів по ворожих тилах, коли знеможених тілом, але незборених духом радянських людей зі всіх боків оточувала дика, ворожа тьма звірячого фашизму. Обидві ці книги, продовжуючи й розвиваючи те¬му світла й тьми, побудовано на непримиренній боротьбі з темря¬вою,— чи будуть то тупі, темні солдафони гітлерівського вермахту, чи підступна сутінь підлих зрадницьких душ,— Гончар протиставляє їм тих своїх героїв, світлоносців, тих голодних, обдертих, поранених і мордованих, але все ж нескорених неймовірними стражданнями і бідами радянських людей, до яких він звертається: «Було ж таки щось,— назвемо його Світлом ідеалу,— що підтримувало вас у тому пеклі, де точився, здавалось би, зовсім нерівний бій між людським і тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим багном, з власною розпукою, долав сліпу силу інстинктів...»
Приблизно водночас писали це абсолютно різні люди — польський учений, завідуючий кафедрою україністики Варшавського універси¬тету, і видатний сучасний поет, які до мого грішного втручання навіть знайомі не були між собою, але коли зустрілись на квартирі Миколи Платоновича, то розмова великою мірою точилася і навколо особи Олеся Гончара, особливо навколо важкості донесення отої прита¬манної Гончаровим словесним структурам сердечної теплоти в іншомов¬них варіантах — йшлося про переклади російські, польські, німецькі.
«Його перекладати так само важко, як і Шевченка,— казав Ба-жан.— Втрачається тепло, відчуття абсолютно живого тіла. А може, це така вже вдача українського слова, може, це так йому на роду написано, так йому «пороблено»...»