Олесь Гончар — на відстані серця
Оцінка переконлива і незаперечна.
Багато років трудівники Херсонщини його обирають депутатом Верховної Ради Союзу РСР. І справді, є щось загадкове і приваб¬ливо незрушне у єднанні письменника зі степовим Півднем, з його долею і його правічним духом — духом хліба і сонця. Свого часу він написав збірку новел «Південь».
Коли перечитуєш ще раз і ще раз оповідання «Соняшники», коли входиш, як в ріку, у переживання скульптора, який не може відразу знайти повноту привабливості обраної ним «натури» — кол¬госпниці Меланії Чобітько (ординарна зовнішність, зв'язаність перед відомим гостем із столиці, яка не відшкодовується ні балакучістю, ні дотепністю, ані жодним несподіваним живчиком характеру), то мучишся наче сам разом з автором. Адже скільки разів і перед тобою виникали аналогічні ситуації, адже як непросто знайти золотий клю¬чик до людської душі, яка зовні пригнічує тебе буденністю і непоказністю, тихістю і сумирністю! І очима скульптора вже вби¬раєш її, ту щасливу мить прозріння, коли серед моря квітучих со¬няшників постає у життям народженій композиції Меланія Чобітько: «Так от яка вона справжня! Щось майже величне було в її поставі, в погляді, в рухах! Не йшла, а ніби напливала із золотого духмяного моря, гордо випроставшись, легко й ритмічно подзвонюючи в свої зо¬лоті литаври. Захоплена роботою, вона, видно, зовсім не помічала скульптора, їй було не до нього, в неї була своя творчість. Со¬няшниковий золотистий пилок осідав їй на бровах, на віях. Обличчя натхненно розшарілося і, освітившись якимись новими думками, ста¬ло мов тоншим, інтелектуальнішим, багатшим, в ньому з'явилася сила нових несподіваних відтінків. Де взялися і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній!..»
Читаєш цю чисту гончарівську річ, і мимоволі наче бачиш усміхне¬не обличчя Олександра Петровича Довженка, і чуєш фразу ну досте¬менно ж не його: «Є ще порох в наших порохівницях!», і згадуєш ту відому фотографію з Ірпеня, де сидять два митці — молодший і старший, і де поривний кінорежисер наче розкадровує своїми жес¬тами Гончарову розповідь полум'яну про степову трудівницю.
Історико-революційна дилогія «Таврія» та «Перекоп» народились теж як своєрідний виквіт степового духу. Трохи згодом він напише у нарисі, створеному на прохання журналу «Вокруг света», що українські степи для нас — це не просто географічне поняття: «Вони
були протягом століть ареною нашої національної історії, тут гарту¬валась мужність нашого народу, зросла його слава, вирішувалось йо¬го майбутнє. Степи першими виставляли бойові заслони проти татар, захищаючи трудовий люд від їхніх розбійницьких нашесть. Запо¬розька Січ підтримувала в народі дух свободи, патріотичної лицарської доблесті, звідси, за висловом Маркса, козацтво розлилось по всій Україні, і звідси ж — уже в нові часи — червоні загони революції йшли на штурм Сиваша й Перекопського валу, «останньої барикади» старого світу» '.
Наче з глибинної народної пісні випливло на степові простори ро¬манів дво єднання сестри і брата — Вусті й Данька, таке зворушливе і рідне, таке щедре і чисте. З групою заробітчан з села Кринички на Полтавщині вони потрапляють, долю шукаючи, в капіталістичну економію Нову Асканію. Скільки цікавих доль нам довелося зустрі¬ти — від тітки Варвари, що отаманує над стрижіями, до Нестора Цимбала, доброго годувальника дивовижних асканійських тварин і птахів, від старшого асканійського садовода Мурашка з його му¬жицькими проектами до копача колодязів Оленчука. Зоряні розсипи різноманітних людських доль поляризуються в двобої за правду, за соціальну і національну справедливість. Історичний перехід через Сиваш зумовлений всім ходом людських пристрастей і характерів, яскравістю всіх провідних внутрішніх тем романів.Степовим духом і «Тронка» народжена, уславлений роман, від¬значений Ленінською премією. Своєрідно закроєний, вибудуваний як степове мозаїчне панно з різних новел, він органічно з'єднав у своїй суті невситиму пристрасть публіциста і глибокий дар поета сьогодення. Якби тільки з дванадцяти його розділів-новел існува¬ли дві: «Залізний острів» і «Полігон» (Історія однієї любові), і то можна було б допасовувати до імені автора слова найвдячніші, епітети найгучніші. Недарма ж відразу після опублікування роману, як свідчать дослідники, було написано близько сотні статей і рецен¬зійному присвячених, а не так давно було звернуто нашу увагу на те, як відгукнувся свого часу на «Тронку» Павло Тичина: «Яким світлим, яким багатонадійним і радісним душа моя бриніла, коли я «Тронку» перечитував...»
Добірний врожай прози поетом сприймається як плин музичної ріки. Яка уважність до кожної фрази і діалогу! І лише йому прита¬манні спостереження, де вихоплюються подив і ніжність до автора, захоплення силою і красою письменницької влучності. «Психоло¬гічна блискавка»,— зауважує він на берегах «Тронки», яка з його по¬мітками лежить на робочому столі поета в музеї. А згодом лише йому притаманні «музичні» детонації на сторінках роману: «Двій-