Олесь Гончар — на відстані серця
20
ірніми подніпровськими лугами. Дивне явище відкрили. На узвишші ояла довга скирта запахущого сіна, повівав легенький вечірній вітерець, і тому ласкавому леготу вдалося витворити диво дивне — він завіяв запах скирти, аромат скирти з того узвишшя у видолинок поруч. І стояло наче дві скирти поруч, одна жива, реальна, ше-лестюча і маревна у вечірніх сутінках, а поруч, у видолинку,— стояла скирта запаху, скирта аромату; чимось мені дуже нагадував той запах щойно розламаний теплий пиріг з вишнями, коли червоні вишні наскрізь пропалюють вогнем добре пропечене тісто. Запах стояв окремо від скирти, яка витворила його. А вітерець був такий легкий, погідний, теплий, що звіяв той аромат, не порушуючи його, не розшматовуючи його. Коли б я не боявся красивостей, то сказав би, що той легкий вітерець наче німб запаху зняв зі скирти і легенько переніс його трохи поруч,— і він у видолинку затримався, і дочекався нас, щоб ми його так реально відчули, подихали ним, аж наче побачили його — цей запах, такий реальний і такий наче видимий. Німб запаху зі скирти. Коли тобі випадок подарує отаке диво дивне, довго він в тобі житиме, довго тобі пахнутиме. В тому запаху, що нагадував запах теплої черіні літа, і вдаряв у ніздрі (ні, занадто різко сказано!), і тихо всотувався у душу запахом пшеничного тіста і запечених у тісто лугових вишень, в тому запаху була полі¬фонія літа, повносила трав, повнява" суверенних складників запаху, які, згуртувавшись, так пахли літом-повнолітом.
Мова Олеся Гончара нагадує мені ту поліфонію літа, ту щед¬рість теплого серпня, його дозрілість і силу. Просто (може, як ніхто з інших сучасних видатних письменників) він весь належить мові, її красі і непоступливості, її ранковій чистоті і джерельній дзвінкості. І коли в запаху серпневого сіна чутливий нюх вловить і осоку, і татарське зілля, і материнку, і люцерну, і прив'яленість Петрових батогів, і смак перших чебреців, і тривожну різкість кану-перу, і дихання буркуну, переполоскане вітром з постійністю поли¬ну прив'яленого,— так і в мові письменника все поєднується в дивно¬му суголоссі, все грає і бринить, і все вібрує і тривожить. Найголовні¬ший герой, найкарколомніший сюжет, найдовершеніший контра¬пункт, зіграність найпідібранішого оркестру симфонічного романно¬го мислення — все поступається тоді перед силою сил, перед мірою міРі перед звабою манливою і магічною — перед його таємничістю Словом. Саме так — магія Гончарової привабливості, може, передов¬сім в широкоплинності і автохтони ості його могутнього мовного пли-нУг умінні наповнити безмір своєї сюжетної, композиційної, логічної забудови саме дивною органікою слова. Як суверенно мислячий океан з сучасних науково-фантастичних романів — живе і дише, дихає ніжністю і рокотить дев'ятим валом п'янливий
обшир незбагненного мовного світу...
21Серед записничків мовних в мене чи не найбільше Гончарових. Він сам зізнається, що для письменника все має вагу: рядок давньої народної пісні чи сторінка літопису, твір художньої чи наукової літератури, мова преси і радіо, та все ж, мабуть, найцікавіше припадати йому до мови сучасного робітничого селища та мови хлі¬боробського поля, вслухатися, як гомонить студентський або вчи¬тельський колектив, адже саме тут і живе воно, слово народне,— дотепне, образне, поетичне, часом гірке, часом веселе й дошкульне, сповнене то гумору, то сарказму, а найчастіше — душевної доброти, щирого привіту й ласкавості
Ось вони — його слова, то невідомі, то призабутні й утерті, то поєднані в точні звороти, то просвічені саме його світлом — в іншо¬му читанні не зауважені, а тут напрочуд точні і гарні. «Клопотів невпрогорт», «заникувати», «наївнячка», «пужонути», «неремстиво», «обличкування», «розламища», «нахльоскані вітром вуха», «приво-рожливе», «дір'я хмар», «нарбзвидні небо світліє», «держава в ру¬ках», «осадкувата доладна постать», «наввипинки став», «сльозини в вічу», «нічна гіньба коней розгарячілих», «простопаш кінь гуляв» і т. д.
Вдихаєш мову Олеся Гончара як цілюще лугове ранкове повітря. Читаєш його — і тебе заполонює небуденна стихія, така органічна, така цільна, така запашна. Де шмагаюча і гнівлива, де виразно чиста, аж паморочлива,— з яких товщ землі вона виринула, з якої піщаної пазухи живу воду брала?!
І, може, насамкінець згадати слова видатного американського письменника вірменського походження Уільяма Сарояна, які так пасують добротворчій і сонценосній натурі Олеся Терентійовича: «Жити варто так, щоб на цьому чудесному шляху не побільшува¬ти страждання і печалі світу, а усмішкою вітати його безмежну радість і таїну...»
Слухняна павітру і непокірна вітру. Ви квити з квітнем — він Вам квіти, А Ви йому — усмішку з уст в уста...
Сміється сонце. Сміх пече вуста. Сміється пташка в пташки на долоні. Сміється слава — очі поверта, Свої очища в карому полоні. Сміється сміх. Горить на рукаві, Сміється так дитинно, стопричинно, Сміється українно — ми живі, І карим сміхом двері в світ розчинено. Сміється розум. Аж пашить крилом. Сміється дотеп, смутком перешитий. Добро сміється над горбатим злом. А доки ми сміємось — будем жити...