Олесь Гончар — на відстані серця
«Звичайно, коли б Гончар написав свій роман сьогодні про ті події, то була б зовсім ішла книжка. У ній було б більше філософії і різних мудрих розмірковувань (як, скажімо від себе, в епізодах вій¬ни у «Людині і зброї» чи хоча б у «Твоїй зорі».— І. Д.), але впев¬нена, що менше було б тієї війни, що пахне кров'ю, димом, иилом, тієї війни, яка у сорокових роках у нас трималась у кожній крап¬лині крові. Адже тепер ми дуже стали розумні, дивимось на війну по-іншому, чим далі, тим страшнішим все це здається!.. Як сол¬датові, мені й сьогодні — «Прапороносці» найулюбленіша книжка...»
Автори, які стали писати про війну згодом,— Юрій Бондарєв, Григорій Бакланов, Василь Биков, Віктор Астаф'єв, Анатолій Ананьєв та інші, не могли пройти повз урок першого з шедеврів, який виник буквально з вогню війни. Вони в чомусь засвоювали цей урок, в чомусь відштовхувались, щось заперечували і виростали на цьому запереченні, але без освоєння Гончарової правди про Велику Вітчизняну не зміг пройти жоден з авторів, хто виріс як митець на цій темі.
Те, що ти думаєш, ті висновки, до яких приходиш самотужки, особливо переконливими стають тоді, коли знаходиш їх в розмірко¬вуваннях інших людей, особливо людей, глибоко шанованих тобою. Тоді твоє думане і пережите, вистраждане і осмислене набуває права громадянства якось органічно і несилувано, тоді справді ві¬риш не лише в те, що сам не помилився, а й приходиш до виснов¬ку, що твої міркування і спостереження мало не даність об'єктивна. Зіставляючи неспростовані думки людей неординарних, близьких і далеких водночас в силу тих чи інших причин, виробляєш оцін¬ку не лише піддатну твоїм скромним замахам, а й наче посилюєш і поглиблюєш її на силу і глибину думання видатних твоїх сучасни¬ків. Це стає особливо цікавим і невідпорним тоді, коли вони, твої старші побратими і вчителі, навдивовижу різні, коли різні води і броди вони перейшли і різні мідні труби довелося їм подолати на шляху до свого усталення в людській пошані і благородстві вчинків. Тоді оцінка людей різних стає оцінкою і об'єктивною, і всена¬родною.
9
Ще до сорокаріччя письменника у 1959 році вийшло було зібран¬ня його творів у чотирьох томах. Найгрунтовніший і найглибший, як мені і зараз видається, дослідник його творчості Леонід Но-виченко вже тоді зафіксував, наприклад, таке небезпомітне і проре-чисте явище, яке цікаво прочитується зараз.
«Не дивно, що Гончар має продовжувачів, що його вплив від¬чувається в творчих шуканнях багатьох молодих українських про¬заїків. Та й не тільки українських. Ось нещодавно з'явилася в російському перекладі повість молодого киргизького письменника Ч. Айтматова «Джаміля»; своїми інтонаціями, фарбами, ритмікою, зосередженим і світлим ліризмом вона відчутно нагадала нам прозу Гончара...»
Зараз, на відстані яких майже тридцять літ, видно, скільки друзів придбав письменник для рідної літератури, а отже, і для рідного народу.
Так, видатний сучасний російський письменник Юрій Бондарєв лишив переконливе свідчення впливу першого роману Олеся Гон¬чара на початки своєї творчості: «Коли я писав «Батальйони...», читачі всієї країни і критика вже визнали трилогію Олеся Гон¬чара «Прапороносці». Я захоплений цим твором, він дав мені дуже багато і як читачеві, і як письменникові. Вражає масштабність мислення автора, широта показу воєнних дій, глибокий гуманістич¬ний пафос твору. (Тут і далі курсив наш.— І. Д.). Люблю я Олеся Терентійовича не тільки як письменника, а й як добру, чуйну, ви-сокоінтелігентну людину...»Людина рідкісного дару, письменник світового регістру киргиз Чингіз Айтматов щедро і аргументовано свідчить про свого «брата» з літератури української: «Для мене беззаперечно — постать Олеся Гончара може служити віхою загального розвитку всієї багатонаціо¬нальної літератури. Для мене, в даному випадку, важливе те, що Олесь Гончар дійсно письменник народний і походить від народного коріння. Така, на мій погляд, його художницька природа. В ньому, як мені здається, добре поєднується український національний дух з широтою поглядів сучасного художника, з вселюдськістю мис¬лення...
...Уже тоді, в «Прапороносцях», Гончар вийшов до проблем за¬гальнолюдського характеру. Проблеми життя і смерті, честі і без¬честя, любові і вірності були розглянуті ним крізь призму важких випробувань особистості в жорстокій атмосфері війни. І в цьому була ознака великого гуманістичного таланту, якому належало розкрива¬тись, набирати нові висоти пізнання і творення, відважуватись на великі художні відкриття.
...І ще я хотів би відзначити як немаловажне значення, як нема¬ловажну цінність «Прапороносців» — чистоту, щирість, первоздан-
пість і навіть наївність тексту. «Прапороносці» були багатообі-цяючим початком для Гончара, і вони повністю виправдали свою появу на світ. Звичайно, після «Прапороносців» Олесь Гончар незмір¬но виріс як художник і мислитель. Я б сказав, перш за все як мислитель, і це потверджується всією його наступною творчістю...»