Олесь Гончар — на відстані серця

А мені цікаво було спостерігати. Пам'ятаю, як Микола Бажан готу¬вався писати передмову до творів Олеся Гончара. Микола Платонович з притаманною йому сумлшністю ще раз і ще раз перечитував роман за романом, неодноразово обговорював той чи інший твір з автором цих рядків, дивувався композиційній вигадливості і неубутній світло¬носності нашого видатного сучасника, свого сусіда по Кончі Озерній, до якого ставився завжди з глибокою повагою, а часом і з непогамо-ваним захопленням:

«От керували ми, кожен у свій час, Спілкою письменників Украї¬ни. Гончар змінив мене, обрали його на цю високу посаду ще доволі молодим — десь відразу після сорока років. І, скажу Вам відверто, він поводив себе на моєму ж місці набагато мудріше і при-

12

цільніше, аніж умів це робити я. Я вникав у дрібниці і часом загру-

ав у них, і мене, бувало, не вистачало на вирішальні Справи, на

ардинальні проблеми. Він же при керівництві вмів не в'язнути у

дрібницях, може, часом на них і не зважав, зате, коли йшлося про

вирішення найсуттєвіших речей,— він був тут як тут, він завжди мав

сміливість вдачі і мудрість такту розв'язувати ту чи іншу нагальну і

суперечливу проблему точно і владно, як і належить справжньому

керівникові...»

Я розумію, що Микола Платонович тут не обійшовся без того, щоб зайвий раз ушпетити самого себе і тим самим вивищити свого молодшого колегу в складній ситуації, але подібну тезу він повторю¬вав мені з впертою настійливістю: так він робив завжди, коли хотів, щоб мовлене ним сприймалося не як примха моменту, але як да-ність, перевірена певною тривкістю часу. Важко було йому не пові¬рити. Принаймні вислухати уважно і повідати людям. Це була ви¬важена ним теза, яка стосувалася вдачі Олеся Гончара як людини і керівника, але отой вихід на вирішення найсуттєвіших речей, найкар-динальніших проблем такою ж, а може, ще переконливішою мірою стосувався і Гончара-митця. Хіба не бачимо ми зараз, як майже двадцятилітній час по «Соборі» переконав нас у тому, що мав рацію автор, а не його горе-критики, хіба ми не відчуваємо зараз, наскіль¬ки точно вписується в клекотливий публіцистичний ритм часу, особ¬ливо вивержений видатною російською сучасною прозою, Гончарова новела, надрукована у «Правде», «Чорний яр»?! А щодо «Собору», то ось як він оцінюється Борисом Олійником в четвертому номері «Литературного обозрения» 1986 року:

«Нині багатьом, особливо молодим, видається, що доля завжди бу¬ла прихильною до уславленого майстра слова Олеся Гончара: три¬логія «Прапороносці», котра обійшла всі материки, відзначений Ле¬нінською премією, Зірка Героя Праці, звання академіка...Але давайте повернемося до кінця шістдесятих років. Всесоюз¬ний читач ледве чи відає, що тоді вийшов роман Олеся Гончара «Собор», котрий був сприйнятий, м'яко кажучи, неоднозначно. І це природно: в творі заторкуваЛись ті больові точки, які нині все успішніше «знімаються» на партійному і державному рівнях. В рома¬ні були гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, збереження пам'ятників^ минулого, збереження ціль¬ності людської душі. В ньому без манівців, на високому художньому рівні ставились проблеми взаємної підзвітності керівників і керова¬них, розвінчувався кар'єризм як одне з найнебезпечніших для суспільства явищ. На жаль, дехто з ретроградів намагався хитрою демагогією затуманити чітку і ясну стратегію роману, приписавши йому знову ж таки різнокаліберні «ізми». Дійшло до того, що від автора вимагали ледве чи не зміни концепції роману.

13

Мужньо, як і пасує комуністові, він вистояв, виконавши священ¬ний обов'язок справжнього письменника: обігнати добу, в числі пер¬ших нанести на суспільній карті найгарячіші точки проблем. До речі, багато з вищезгаданих знаків поваги Олесь Гончар дістав саме опісля виходу роману «Собор». Це ще раз потверджує, які саме якості цінять народ і партія у своєму письменникові...»