Олесь Гончар — на відстані серця
Гончар О. Письменницькі роздуми.— К., 1980.— С. 251.
14
15
ний контрапункт: мелодія, що вгорі була, переміщається в нижній голос», «А тут навпаки: спочатку мелодія внизу і, скажімо, в альта, а потім переходить в баритона вгору»...
Читаючи «Тронку», Максим Рильський написав Олесеві Гончаро-ві: «На мене війнуло справжньою поезією. Читаю і радію». А пред¬ставник покоління, молодшого за автора, перегукуючись зі своїми видатними попередниками, поет Дмитро Павличко написав у статті «Книга доби»: «Так широко, правдиво і поетично, як Олесь Гончар, у нас ще мало хто наважувався осмислити другу половину двадцято¬го століття».
Роман підняв рівень української прози, наситив її найсучасні¬шими проблемами, дав можливість волі і польоту всім наступним поколінням в рідній літературі — освоюйте, дерзайте, беріться за найсміливіші завдання: саме так сприймалася тоді і сприймається зараз його вільна сягниста хода, його горда зневага до олжі і дурості Яцуб, до моральної глухоти і душевного браконьєрства, його вічний орієнтир на порядність і благородство.
В наступних романах і повістях — «Циклон», «Бригантина», «Берег любові» — авторові вдалося зберегти висоту польоту своєї художницької мислі, свіжість погляду на світ, заглибитись у нові проблеми і бути вірним отому невпокійливому голосу совісті, що ше¬потом шепотить і громом гримить, що переслідує ненастанно і проходу не дає: «Чи так живеш на світі, Людино?..»
Відомий ленінградський шевченкознавець Петро Жур свідчить, як стурбований кирилівський родич, троюрідний брат поетів Варфоло¬мій, до якого дійшли поголоски про бунтарські твори кревняка, обачно застерігав Тараса: «Іноді на світі буває, що правду не люблять, що за правду примусять за дев'ятими воротами гавкнути... Якщо в смислі правди Ваша робота гостренька, то кінчиками по землі потріть, вона одразу притупиться...»
Скільки такого гатунку порад доводиться вислуховувати за життя?! Вся дорога до пекла, як відомо, мощена з добрих намірів, і вся ж вона потерта кінчиками отої гостренької правди. А притупле¬на правда раковою пухлиною роз'їдає саму душу мистецтва — як не тепер, то в четвер.
Згадаймо афористичне твердження одного з корифеїв нової лати¬ноамериканської прози Маріо Варгаса Льоси: «Роман — це свідчення стану культури». І небезпідставно додає: найбільш об'єктивне і достовірне свідчення.
Отож — в контексті нашої розмови ствердимо істину незапереч¬ну: романістика Олеся Гончара — найбільш об'єктивне і достовірне свідчення стану нашої сучасної культури.
Видатні майстри прози за останні десятиріччя полишили нас — А. Головко і І. Сенченко, Петро Панч і Ірина Вільде, М. Стельмах
16
■ в. Земляк, Л. Первомайський, Ю. Смолич, В. Бабляк, Григір Тютк>нник' В. Близнець, активно працюють ще в літературі старші за Олеоя Гончара майстри найпопулярнішого цеху О. Ільченко і д. Шиян, Ю. Збанацький і С. Журахович. Свідомі своєї сили, набу¬вають дедалі ширшого розголосу не лише на Україні такі відомі прозаїки, як Павло Загребельний і Юрій Мушкетик, Іван Чендей і Олександр Сизоненко, Дмитро Міщенко і Віталій Логвиненко, Ро¬ман Іваничук і Роман Федорів, Юрій Щербак і Валерій Шевчук, Євген Гуцало і Володимир Дрозд, Володимир Яворівський та багато інших, чиїми творами визначається обличчя сучасної української првзи.Список, безперечно, далеко не вичерпаний, адже зараз в наяв¬ності сотенні реєстри. Хоча і, безсумнівно, задовгий список. А по¬трібний він мені бодай для того, щоб пересвідчитися разом з вами, що з цього розмаїтого розгалуження наша душа в журналі чи на книжковій полиці відразу вибере новелу чи роман Олеся Гончара і то справді для читання, а не для почитання. Може, мудрість нашого вибору не в тому, що в звучанні цього імені чути шелестіння крил всесвітньої слави і громадського розголосу, справа не в тому, що і над нами тяжіє стереотип моди як результат повсякденного втовк¬мачування засобів масової інформації. Суть нашого вибору полягає насамперед у тому, що душа наша лине на поклик мистецтва, на поклик істини. І вибирає Гончара.