Олесь Гончар — на відстані серця
Є в літературі імена, без яких годі уявити саму літерату->у. От і нам, сучасникам Олеся Гончара, неможливо уявити собі >уття нашої рідної культури без його обов'язкового теплоносного мені. Так провесінь лісову не уявити собі без пролісків, без нурту бе-зезових соків, так жнивну пору годі бачити без тугого колихання шлосків, без їх солодкого музичного шемрання, так шалена гроза і грозою ніколи не стане, доки не впережеться вогняним поясом ловкової блискавки. А що наша сучасна література, а коли чесніше казати, то вся сучасна українська культура щільно вперезана його неповторним тугим шовковим іменем, то в цьому твердженні буде всього-на-всього правда.
Адже, шановний читачу, вже кілька поколінь твого роду живуть в атмосфері, твореній подвижництвом його ясного духу і вражаючої працездатності. Хто з нас на шкільній лаві не пройшов через школу його романів, але отроцтвом і юністю не вичерпались наші зацікав¬лення: недавно всі ми були прилучені до музики опери Олександра Білаша «Прапороносці» і старанністю свого прослуховування допо¬магали першій ході нового музичного явища.
А що вже казати про самі літературні твори, то «Прапороносці» і «Тронка», «Твоя зоря» і «Людина і зброя», «Таврія» і «Перекоп», «Бригантина» і «Берег любові», «Собор» і «Циклон», «Ніч муж¬ності» і «Чорний яр» — адже з цього неповторного живла духу складаємось усі ми, наповнені його місткістю і чарівністю, його снагою і незахищеністю '.
Можливо, як нікому з відомих тобі людей, знаних отак зблизька, впритул, на відстані серця і руки, притаманне О. Гончару поєднання, здавалося б, непоєднуваного, поєднання полярностей, але на такій високій градусності, на такій карколомній віддаленості одне від одного. Туга статурна сила, владний блиск очей — і неймовір'я ніжності, якась одчайдушна незахищеність первоцвіту, чиста до¬вірливість бруньки, простягнутої тобі назустріч з відчайдушною безборонністю. Як це може бути не просто-таки поєднано, а просто-таки злютовано в одній іпостасі, в одній людській особистості? Як це сплетено в одному сплетиві, як це зрощено в одній органічній,
Зазначимо, що твори письменника в країні видавалися (на 1 січня 1986 р.) 312 разів загальним тиражем понад 22 млн. примір¬ників.
не синтетичній структурі? Адже найбільш невідворотно саме йому притаманна риса — це оте живе, плоттєве тепло кожного слова, кожної фрази, саме видихування синтаксичної конструкції (от і слово конструкція сюди вже точно-таки не пасує), краще сказати — синтаксичного плину. Скільки таких зміщень, неправильностей, жи¬вих огріхів слова, але саме таких, які творять живу душу фрази, а не її мертву конструкцію. Жива джерельна вода з ворушкими пі¬щинками, а не дистильована мертвотність. І чути все це треба, від¬чувати в кожній крапелині слова, в кожній животрепетності ре¬чення, в кожному диханні діалогу, в кожній повноводності епізо¬ду. Бути крапелиною і океаном водночас, розуміти відмінність живого життя малої частки і всевладність великих структур — це і значить бути справжнім сучасним романістом, до якого претензії стоять облогом, як читачі за автографами на авторських конфе¬ренціях. Вміти диригувати складним оркестром композиції і відчува¬ти, як дише кожна скрипка слова, наче мала дитина.
Ні, він все-таки не був звичайним собі мінометником чи стар¬шиною мінометної батареї, цей Олександр Гончар, що дописував до армійської газети, що звірявся декому своїми віршами, писаними в окопі. Він, безсумнівно, був письменником з перших днів війни, з часів своєї студбатівської епопеї над Роською. Адже ще дев'ятна¬дцятирічним юнаком, закінчуючи Харківський технікум журналісти¬ки імені Миколи Островського, він виступив зі своїми першими оповіданнями на сторінках газети «Комсомолець України». Звичайно, в цих початківських творах ще ледь вчувався майбутній автор таких речей, як «Модри Камень», «Весна за Моравою», «На косі», «Геній в обмотках», «Пізнє прозріння» та багато інших творів новелістично¬го жанру.
Драматичні колізії, які лежали в основі його ранніх оповідань, шукали свого оригінального мовного і поетичного вислову. Пе¬люстки вмираючих черешень, порубаних п'яними білогвардійцями, що просвічуються, як вушка дитини,— скільки в цій простій і на диво точній образній знахідці саме суто гончарівського прицілу, саме його точного невідпорного ока, яке вміє у єдиній виразній деталі давати багатовимірність і глибинність світу.
Відомо, що автор семитомника не включав і не включає свої довоєнні оповідання в книги вибраного, та ще й десь охрестив свої ранні речі школярськими. На це у нього є повне право — розу¬міємо його строгість і перебірливість. Але тому, хто став на дослід¬ницьку стежку, неможливо простежувати шлях ріки від тої межі, ко¬ли вона на ріку замахується: треба починати від найнепомітніших джерел, від струмочків, які ледь видимі у жовтій траві минулого.
Та коли зайшлося про першовитоки, то думаєш і про його си¬рітську долю (мама Тетяна померла рано, всю ваготу турбот завдалана свої плечі бабуня: «Вона була моєю долею, про неї найперше я думав у пеклі війни»,— висловився якось письменник у розмові зі мною про своє найдорожче). Коли думаєш про першооснови буття його характеру, згадуєш рідкісну фотографію: Олесь Гончар — сту¬дент Харківського університету (1938). Це отой юнак, що поривався добровольцем в Іспанію (про що свідчать його юнацькі листи до друга), і Брянський, і Черниш, і Сагайда наче романтичним трипти¬хом прозирають в енергійності його погляду, в спрямованості упе¬ред, в непогамованому жаданні дії і в приреченості на подвиг і самопожертву. Саме людський виквіт степової Еллади пізнаємо тут з усією гіркотою пізнання — саме з цього покоління троє із сотні залишаться живими з усією відповідальністю жити і творити своєю малочисельністю за всіх полеглих — і уславлених, і поганьблених. І, може, справді сама Доля прихистила цього непогамованого роман¬тика, щоб згодом він своєю творчістю, своєю неприборканою нату¬рою прихистив усю літературу, весь народ?!