Система пенсійного страхування в Україні

Пенсії виплачуються без урахування одержуваного заробітку за місцем фактичного проживання пенсіонера незалежно від прописки. Виплата пенсій за поточний місяць проводиться загальною сумою у встановлені строки, але не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія. [8, стаття 83, 84, 85]

Отже, в сучасних в умовах пенсію можна розглядати, як грошову винагороду чи виплату в розрахунку на місяць, яка призначається відповідно до встановлених державою правил громадянам, що досягли встановленого законом пенсійного віку, чи які набули спеціального стажу встановленої тривалості, або яким встановлена інвалідність чи які втратили годувальника, чи за інших обставин, передбачених законами України «Про пенсійне забезпечення», «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» і «Недержавне пенсійне страхування», за рахунок коштів Пенсійного фонду, Накопичувального пенсійного фонду, Фонду соціального страхування від нещасних випадків, недержавних пенсійних фондів, а також коштів, асигнованих на ці цілі державою з Державного бюджету.

1.3. Еволюція та історичні етапи розвитку системи пенсійного страхування.

Об’єктивна необхідність в утриманні непрацездатних членів суспільства існувала з давніх-давен. Протягом століть цю функцію виконувала церква, благодійні організації, товариства взаємодопомоги.

Виникнення державного соціального забезпечення стало результатом розвитку промисловості та широкого застосування на промислових підприємствах найманої праці. Формування капіталістичного способу виробництва призвело до виникнення необхідності в організації державної системи захисту найманих працівників від соціального ризику втрати заробітку. Найчастішими причинами втрати заробітку були нещасні випадки на виробництві і професійні захворювання. Через те першими виплатами по державному соціальному страхуванню стали допомоги у зв’язку з трудовим каліцтвом та захворюванням, які називалися пенсіями.

З-поміж перших країн світу, які запровадили солідарну пенсійну систему на зламі ХІХ-ХХ століть були Німеччина, Англія, Франція та Швейцарія, а згодом Чехословаччина і Румунія. За межами Європи першими такі самі пенсійні системи у 20-х роках минулого століття заснували три латиноамериканські країни – Чилі, Аргентина та Уругвай. З початку зародження пенсійного страхування проводилося страхування не старості, а інвалідності, оскільки через важкі умови праці та побуту більшість найманих працівників, які доживали до 65 років, фактично ставали непрацездатними.У Росії пенсійне забезпечення було започатковане з ухваленням у 1901 році Тимчасових правил про пенсії робітникам казенних гірничих заводів і рудників, які втратили працездатність та прийняттям у 1903 році Закону «Про виплату відшкодування робітникам, потерпілим внаслідок нещасних випадків». Але цей Закон, по суті не встановлював права працівників на матеріальне забезпечення у зв’язку з нещасними випадками на виробництві, а в основному передбачав особливості відповідальності роботодавців, яка базувалась на цивільно-правових засадах. За цим Законом роботодавець звільнявся від відповідальності за наявності умисної чи грубої необережності потерпілого. Але призначувана у зв’язку з трудовим каліцтвом компенсація називалася пенсією.

Наступним значним кроком на шляху формування державної системи соціального страхування в Росії було прийняття в 1912 році низки законів. Це, зокрема, «Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві», «Про забезпечення працівників на випадок хвороби», «Про затвердження Ради у справах страхування робітників» та інші.

До 1917 року в Росії соціальне забезпечення людей похилого віку будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності і настання інвалідності. Незважаючи на те, що чимало країн Європи вже на початку ХХ століття почали запроваджувати соціальне страхування за старістю, в Росії, а далі в СРСР, такий страховий випадок, як настання старості аж до 1929 року, не входив до сфери соціального страхування. Проте, для окремої категорії працівників пенсійне забезпечення за старістю почали запроваджувати дещо раніше. Так викладачі вищих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням за старістю з 1924 року при досягненні віку 65 років, робітники текстильної промисловості й транспорту – 1929 року. Таким чином, пенсійне забезпечення, пов’язане зі старістю, на той час не мало всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 році після проведеного обстеження робітників, які виходили на пенсію через інвалідність із втратою працездатності. воно було поширене на робітників усіх галузей народного господарства. [2, с.53-54]

Пенсійне забезпечення селян не ввійшло до державної пенсійної системи і здійснювались за рахунок організацій селянської взаємодопомоги, створення яких передбачалось Положенням про селянські товариства взаємодопомоги від 28 вересня 1924 року. Внаслідок колективізації виникли нові форми соціального забезпечення колгоспників. Примірний Статут колгоспу передбачав створення у колгоспі фонду допомоги престарілим і непрацездатним колгоспникам.