Пошукова робота з історії України

Дещо іншою була доля Хозарського каганату — одного з могутніх об'єднань кінця 1 тис. н.е., вплив якого певний час поширювався на тери¬торії від Кавказу до Дунаю. В період своєї могут¬ності Хозарія протистояла Арабському халіфату й Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов'янських — полян, сіверян, вятичів, радимичів). Столицею хозарів було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їхні населені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Хар¬ківщині, біля Верхнього Салтова, розміщувалися значні за розмірами городище, відкрите посе¬лення та могильники, котрі були головним осе¬редком Хозарії на прикордонні зі слов'янами.Крім кочівництва, що було привілеєм вищих прошарків суспільства, хозари займалися зем¬леробством, різноманітними ремеслами, особ¬ливо посередництвом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу була й військова справа, розвит¬ку якої сприяла Візантія, зацікавлена в боротьбі хозарів зі слов'янами. В цілому ж їхнє суспільст¬во переступило рубіж докласових відносин. Се¬ред низів були поширені язичницькі вірування, верхівка на певних етапах приймала іслам, християнство та іудаїзм. Розвивалися відносини хозар зі східними слов'янами. Проте після похо¬ду київського князя Святослава 965 р. каганат як держава був приречений на зникнення. Його осіле населення влилось як складова частина до різноетнічних груп Причорномор'я.

На північних кордонах сучасної України в 1 тис. н.е. також кипіло життя. Тут, на північ від басейнів Прип'яті й Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов'янами. Останні виявляли велику активність і вже в 1 тис. н.е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Росії та Білорусі.

Інша доля чекала германців, які в першій половині 1 тис. н.е. зі Скандинавського регіону через територію Польщі вирушили на південь. Вони досягли земель Волині й Поділля, де меш¬кали поряд зі слов'янськими та іншими групами населення, їхній рух до берегів Чорного моря не був блискавичним. У результаті поступової міграції й осідання германців сформувалася так звана «держава Германаріха» — очевидно, тим¬часове об'єднання багатьох різноетнічних угру¬повань під егідою готів. На території Дніпров¬ського Правобережжя готи проіснували, зберіга¬ючи етнічну окремішність, близько 200 років. Після розгрому гуннами германські племена (крім окремих, які ще певний час проживали в Криму й навіть були федератами Візантійської імперії) до кінця IV ст. перейшли далі на захід.

Слов'яни

1 тис. н.е. на історичну арену стрімко виходять слов'яни — одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Про їхнє походження й місце початкового прожи¬вання є кілька версій. Перша з них — дунайська — була висловлена ще Нестором-літописцем у середньовічні часи. Друга пов'язує перший етап існування цього населення з Вісло-Одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов'яни мешкали на території між Дніпром і Віспою. За четвертою — між Дніпром і Одером.

Та ймовірніше, на думку В.Барана, що конту¬ри праслов'янського масиву з часів виділення його, принаймні, в 2 тис. до Н.Х., з індоєвропей¬ської спільноти й аж до раннього середньовіччя (коли слов'яни були реально зафіксовані в пись¬мових джерелах, а їхнє існування підтверджено й археологічними матеріалами) певною мірою змінювались. Протягом 2-1 тис. до Н.Х. прасло-в'яни могли посідати різні території, переміщую¬чись, водночас не займаючи весь регіон у ціло¬му. Але хоч нині ще не можна остаточно виділи¬ти їхні старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вима¬льовується картина входження до цього віднос¬но раннього процесу населення поліської та лісо¬степової зон Правобережжя Дніпра. Починаючи від раннього середньовіччя, ареал слов'янського розселення інтенсивно збільшується, а цей ет¬нос посідає чільне місце серед інших тогочасних утворень.

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства. Вперше про слов'ян — венедів (чи венетів) згадують римські автори І-ІІ ст. н.е. Пліній Старший, Таціт, Птолемей, а з середини 1 тис. (точніше, з VI ст.) про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня й відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавінів. Одже, на рубежі нашої ери слов'яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракій¬цями, сарматами, байтами, угро-фіннами.

Найдавніші знайдені арехеологічні матеріали належать до Зарубинецької культури. Ця спіль¬нота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип'яті й Десни на рубежі ІІІ-ІІ ст. до Н.Х. — І ст. н.е. її появу не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури 2-1 тис. до Н.Х. В етногенетичних процесах брали активну участь та¬кож носії східних груп так званої «Пшеворської» культури, старожитності якої збереглися на західноукраїнських теренах та в Польщі. Далі за часом ідуть пізньозарубинецькі пам'ятки та Київська культура.Безпосередній стосунок до формування східного слов'янства мало населення північного ареалу поширення Черняхівської культури — явища з провінційне римськими впливами, які ніби вуаллю прикривали етнокультурну багато¬ликість Південно-Східної та Центральної Євро¬пи. Матеріальні знахідки свідчать, що, крім ран¬ніх слов'ян, до Черняхівської спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Перші з них у ті часи ще не мали якоїсь окремої культури, а були включені, як й інші етнічні групи, до загальної культурної мо¬делі, створеної під впливом римської цивілізації. Слов'яни, очевидно, були залежні й політичне, особливо після приходу в Північне Причорно¬мор'я готів і створення ними військово-політич¬ного союзу.