Пошукова робота з історії України

Населення України в 1 тис. н.е. в Криму тими часами з'являється Візан¬тія, котра стала спадкоємицею Римської Умперії. їй удалося втримати тут свої по¬зиції до середини VII ст. н.е. По цьому тут більш активними стали хозари, які включили ці землі до складу свого каганату. В період раннього середньовіччя Крим населяли, крім місцевих таврів, ще й тюркути, болгари, готи та представ¬ники інших народів. Кочовики мешкали в сте¬повій частині півострова, а родючі гірські долини та прибережні території займали землероби.

В У-УІ ст. посилився тиск на візантійські во¬лодіння варварських племен, що змусило Кон¬стантинополь посилити свої оборонні споруди. Насамперед укріплювалися старі міські центри. Але потребували захисту й значні території передгірського та гірського Криму, де прожива¬ли піддані імперії або її союзники-федерати.

Вже в часи правління імператора Юстиніана І (527-565) в південно-західній частині півострова була зведена система так званих «довгих» стін, які закривали проходи в гірські долини, заселені гото-аланами. Це позбавляло кочовиків можли¬вості нападати зненацька. Трохи пізніше поряд зі стінами з'являються нові фортеці, де перебу¬вали військові гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок мирне населення. Тож, на¬віть прорвавшись через «довгі» стіни, ворог не завжди міг узяти полон. Крім того, на узбережжі піднімається ще один укріплений порт - Сугдея (сучасний Судак).Поряд із військовим будівництвом візантійсь¬ка адміністрація здійснювала широкі акції щодо поширення християнської релігії. Формування нової релігійної ідеології таврійського населення відбувалося під значним впливом і через куль¬турні зв'язки з Херсонесом — місцем шанування багатьох християнських святинь. Будівництво культових споруд на території фортець феде¬ратів імперії виконувалося за допомогою візантійських майстрів. Але хоч у IV ст. н.е. вже й існували на півострові дві єпархії, нова віра посіла міцні позиції тільки в другій половині 1 тис. н.е. Про це свідчить застосування аж до V ст. в Херсонесі кремації — поховального ри¬туалу, проти якого Церква боролась.

У VII ст. до складу Хозарського каганату потрапляє частина Східного Криму, що змусило Візантію вступити в контакти з новим сильним суперником. Відносини між ними в різний час коливалися від дружби до військового протисто¬яння. А в VII ст. в результаті масової міграції малоазійських греків через іконоборські гоніння на землях півострова з'являється велика кіль¬кість поселень та монастирів.

Активному впливу хозар у степовій зоні України передували нові хвилі кочовиків, що, перетинаючи Надчорномор'я, рвалися по здобич за Дунай, до багатих європейських країн. У 70-х рр. IV ст. н.е. тут з'явилися гунни, що прийшли з приуральських степів. З їх добою, вважається, почалася середньовічна епоха: було покладено край існуванню рабовласницького ладу в Євро¬пі, значно змінилась її етнографічна карта.

Римський історик Амміан Марцелін, який служив у східноримській армії, так описує гуннів: «Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м'ясом та корінням... не мають ані постійних місць помешкання, ані домашнього вогнища, ані законів, ані сталого способу життя, кочують різними місцинами, ніби вічні втікачі, з кибитками, в яких проходить їхнє життя... Ніхто з них не може відповісти на запи¬тання, де його батьківщина... Знайшовши місци¬ну, рясно вкриту травою, вони розміщують свої кибитки колом і харчуються, як звірі; знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розміщені на возах... Вони знищують усе, що трапляється на їхньому шля¬ху. Воюють гунни тільки на конях, здалеку сип¬лячи на ворогів стріли, й намагаються не брати¬ся до рукопашного бою. Озброєні вони мечами, дальнобійним луком та арканом, яким стягують противника з коня».

Прорвавшись до Центральної Європи, ці кочовики після спустошливих набігів створили свою державу в Паннонії. На її чолі 445 р. став Аттіла. Але вже після його смерті 454 р. ця не¬міцна політична структура розпалась.

У другій половині 1 тис. н.е. зі сходу на захід кочували нові групи номадів — авари, болгари, угри. Два останні угруповання, перейшовши Ду¬най і поєднавшись із місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн — Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою на долю більшості кочовиків. Про це визначна пам'ятка давньоруської історії «Повість временних літ» (далі — «Повість...») свідчить так: «Ці обри вою¬вали проти слов'ян і примучили дулібів (союз пле¬мен на Волині — авт.), що [теж] були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягати ні коня, ні вола, а велів упрягати три або чотири, або п'ять жінок і везти обрина — і так мучили вони дулібів. Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Накопичуючи під час військових набігів ве¬ликі багатства, номади за варварськими звичая¬ми їх і використовували. Про це красномовно промовляють «скарби» УІІЛ/ІІІ ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещипина, Нові Санжари, Глодоси, Вознесенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї, до них входили різноманітні коштовні речі. Оче¬видно, тут були поховальні чи поминальні комп¬лекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров'ї цих часів.