Українські землі в складі Речі Посполитої 1569 р. середина ХVII ст.
Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну роль.
У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії про¬понувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вима¬гає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте компромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу і на Київ.
У той же час до Києва спішно наближалися загони Доброво¬льчої армії генерала Бредова. ЗО серпня 1919 р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією та Польщею, яка поступово окупу¬вала західну Волинь та Поділля. Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 р. вона передала владу С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регу¬лярну війну неможливо і далі треба вести її в руслі партизанської боротьби.
Варшавський договір. На початку 1920 р. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В По¬льщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставилися до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частина партій ставилась до України відверто ворожо. В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському урядові декларацію, в якій пропо¬нувала визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та лінією через Волинь до Прип'яті.
Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) поль¬ський уряд визнав право УНР на незалежне існування, а Директо¬рію та Головного отамана С.Петлюру за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР .
Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Під¬ляшшя, Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядко¬ване Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядковува¬лись польському управлінню. Український уряд зобов'язувався по¬стачати польському війську харчування, коней, волів тощо.
Варшавський договір викликав велике незадоволення, особли¬во в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини за неза¬лежність і передавав її під владу Польщі. Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був обізнаний з його умовами .
Ризький договір. З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Острог до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено пере¬мир'я. Радянський уряд використав перемир'я для підготовки насту¬пу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч. 16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалі¬стичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Поль¬щі, Східна Волинь — радянській Україні. Ризьким договором заборонялося перебувати на території По¬льщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально. Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.
Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 рр. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.
Протистояння соціальних, національних та політичних про¬шарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.