Українські землі в складі Речі Посполитої 1569 р. середина ХVII ст.
У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку трав¬ня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисло¬вості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військо¬вий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції — міністерство народного здоров'я і міністерство споді¬вань, яке займалося релігійними проблемами. Паралельно вдосконалювалась внутрішня структура самих мі¬ністерств, які, в основному, поділялися на департаменти.
На відміну від системи центральних органів Української дер¬жави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Найперше, слід зазначити, що "Закони про тимчасовий державний устрій України" практично не торкалися цих проблем. Лише в гетьманській "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня повідомлялося, що разом з Центральною Радою розпускаються й всі земельні комітети. Щоправда, це давало певні підстави передба¬чати, що така ж сама доля спіткає й сформовані в УНР місцеві органи. Так воно й сталося .
Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх замінили так звані "старости", які й очолили місцеві адміністрації. Було видано також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Вона підпорядку¬валась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував "помічник-інспектор Державної варти", на рівні повіту — "началь¬ник повітової Державної варти".
За своїм статусом губернські старости майже повністю відпо¬відали російським губернаторам, та й взагалі вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.Вже під самий фінал Української держави — ЗО листопада — було видано закон "Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управ¬лінню сільськими місцевостями", який поновив інститут колишніх "земських начальників" і утворював повітові та губернські ради в сільських справах.Системою місцевої адміністрації "завідувало" міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його політики, тоді¬шній державним секретар Кістяковський заявив, що перед міністерством внутрішніх справ стоїть важке завдання впорядкування міс¬цевого життя. Проблема полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до геть¬мана. В.Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьман¬ської держави "чорносотенно-буржуазною вакханалією". Таких же оцінок трималися й чимало його соратників. Тим більше, що в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про "національно-український характер" нової держави. Органи місцевого самоврядування теж ставилися до геть¬мана неприязно.
У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з вели¬кими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому на спадщину від Центральної Ради, і розпочав його перебудову.
Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипломатичного відомства України та його діяльності. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності україн¬ських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією — відно¬синами з країнами — суб'єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виника¬ло, адже не було головного каталізатора всіх протиріч — територіа¬льних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насампе¬ред з Польщею, саме вони стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями одразу ж виростали інтереси "третіх" держав. Важко просувалися переговори з радянською Росією. Відносини з Німеччиною і Австро-Угорщиною були в центрі уваги і зусиль української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, і зокрема на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівались з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти договір з радян¬ською Росією, домогтися визнання України нейтральними держава¬ми, а згодом і державами Антанти; по другий бік, тут лежали власні інтереси Німеччини і Австро-Угорщини. В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує її дедалі настійливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація підводить до несподіваних рішень.
Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно посту¬пилася місцем програмі формування регулярних, професійно підго¬товлених збройних сил. І незважаючи на те що німецьке команду¬вання до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адмі¬ністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії .Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерій¬ське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.
Законодавча ж база військового будівництва складалася з декількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов'язок від 24 липня (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії — три), закону "Про політично-правове стано¬вище службовців військового відомства" від 1 серпня, який позба¬вляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити до складу "яких не було б спілок... товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер".