Українські землі в складі Речі Посполитої 1569 р. середина ХVII ст.

У повідомленні від 17 грудня 1917 р. про перші рішення ЦВК зазначалося, що створені такі народні секретарства: внутрішніх справ, військових справ, праці, торгівлі та промисловості, фінансів, продовольства, землеробства, міжнаціональних справ, народної ос¬віти, пошт і телеграфів, шляхів сполучення, судових справ, а також управління справами Народного Секретаріату. Народним секрета¬рем у справах торгівлі та промисловості був призначений Ф.Сергеєв, внутрішніх справ — Є.Бош, освіти — В.Затонський, у справах праці — М.Скрипник, військових справ — Ю.Коцюбинський, між¬національних справ і одночасно шляхів сполучення — С. Бакинсь¬кий, продовольчих справ — Е.Лугановський. Усі народні секретарі були членами РСДРП(б). Тільки народне секретарство землеробст¬ва було доручене лівому есеру Е.Терлецькому.

Народне секретарство міжнаціональних справ одночасно було органом національної політики більшовицької партії у межах Укра¬їни та за її кордонами. У січні воно створило комісаріат у справах польської нації. Ним же у лютому було поставлено перед Раднаркомом РСФРР питання про призначення в Україну уповноважено¬го наркомату закордонних справ РСФРР. У березні, коли це секре¬тарство тимчасово очолив В.Затонський, воно вже називалося сек¬ретарством іноземних справ. Це уточнення пов'язують з участю представників радянської України в укладенні Брестського миру. 4 березня 1918 р. головою Народного Секретаріату був призначе¬ний М.Скрипник.Складне завдання створення центрального державного апара¬ту Народний Секретаріат вирішував шляхом використання апарату місцевих Рад. Наприклад, функції республіканського продовольчого комітету покладалися на Харківський губпродком, комісаріат у справах польської нації був організований на базі відповідного Харківського губернського комісаріату. У зв'язку з тим, що секретарствам в умовах війни часто доводилося змінювати своє місцепе¬ребування, більшість з них навіть не мала можливості розгорнути свій апарат.

Компетенцію Народного Секретаріату не було законодавчо визначено. Своє керівництво він здійснював як через місцеві Ради та їх відділи, так і через призначених ним комісарів. Були призна¬чені політичний представник Народного Секретаріату при армії та комісари в усі війська. Комісарів на місця по окремих галузях управління призначало відповідне секретарство. У великих центрах були створені представництва як відділів ЦВК, так і секретарств. У Харкові після переїзду уряду до Києва залишилися представник військового відділу ЦВК та представник секретарства з судових справ. Формувалася система особливо уповноважених на місцях.

У Народному Секретаріаті точилася боротьба між більшовика¬ми та лівими есерами. У лютому 1918 р. ліві есери обгрунтовано запропонували, щоб народних секретарів, у переважній більшості комуністів, замінили колегіями. Після Всеукраїнського з'їзду Рад, враховуючи, що ліві есери одержали майже половину місць в ЦВК нового складу, більшовики були вимушені поступитися їм полови¬ною місць у складі уряду, що формувався. Проте ліві есери зажадали зміни більшовицької політики в питанні про Брестський мир і надання їм секретарств (військового, внутрішніх справ, шляхів сполучення) і посади голови Народного Секретаріату. Коли ці вимоги були відкинуті, ліві есери відмовилися виділити своїх пред¬ставників до Народного Секретаріату. 29 березня на засіданні ЦВК вони оголосили декларацію про невизнання Народного Секретарі¬ату. У зв'язку з цим останній був сформований і діяв до середини квітня 1918 р. у складі 9 більшовиків та 2 українських соціал-демо¬кратів.

Місцеві Ради. В міру організації радянського державного апа¬рату на місцях ліквідовувалися урядові установи Центральної Ради. 24 січня 1918 р. народне секретарство внутрішніх справ повідомило, що "жодне розпорядження, яке виходить від скинутої Центральної Ради, не повинно виконуватися", а винні у невиконанні цієї вказі¬вки "оголошуватимуться ворогами народу України". 27 січня Наро¬дний Секретаріат скасував посади губернських, повітових та місь¬ких комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради.

Політичною підставою організації та діяльності місцевих Рад була їх більшовизація. У деяких пролетарських центрах це завдання було розв'язане ще наприкінці 1917 р. Проте більшовики намагалися завершити цей процес повсюдно. У цьому плані велике значення мало злиття Рад робітничих та солдатських депутатів з Радами селянських депутатів. Більшовизація Рад навесні 1918 р. наштовхнулась на серйозний опір з боку інших лівих партій, перш за все лівих есерів.

У зв'язку з більшовизацією Рад більшовики по-новому поста¬вили організаційно-правові питання радянського будівництва. Од¬нією з характерних рис розвитку радянського виборчого права була антидемократична тенденція до відмови від таємного голосування. Не тільки кожна Рада, а й окремі профспілки видавали свої інстру¬кції щодо виборів до органів влади. Не було й єдиних норм пред¬ставництва. Різноманітність норм виборів значною мірою поясню¬валася необхідністю пристосувати їх для того, щоб більшовики одержали в Радах оптимальну кількість місць.

При розв'язанні найважливіших питань усе більшого значення набувають розширені пленуми Рад, тобто пленуми, на які запрошу¬валися представники фабзавкомів, профспілок, солдатських комі¬тетів, штабів Червоної гвардії та інших низових організацій. Біль¬шовики намагалися передати їм функції розв'язання усіх найваж¬ливіших питань. Меншовики та есери обгрунтовано оспорювали законність таких рішень.