Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем

2. підтвердження чинності у Війську Запорозькому традиційного судочинства і права, підсудність його мешканців лише судовій системі автономії;

3. підтвердження непорушності посади, владних повноважень та вільного обрання гетьмана;

4. відмова від розміщення в містах української автономії російських адміністрації та залог (окрім Києва, Чернігова та Переяслава), а також розквартирування російських військ за рахунок українського населення;

5. посади в адміністрації української автономії мають обіймати лише її мешканці, що належать до козацького стану;

6. військова служба має бути визнана єдиною повинністю представників козацького стану (вірогідно, дорослих чоловіків) на користь царського уряду;

7. маєтностями у Війську Запорозькому можуть володіти лише його мешканці;

8. царський уряд має відмовитися від запровадження в українській автономії податків та повинностей [52].Цей перелік є найбільш розгорнутою програмою розвитку відносин Війська Запорозького з Російською державою, як її бачили представники української еміграції першої половини XVIII ст. Характерно, що вона не містить положень, що не були до того апробовані в українсько-російських відносинах, і спрямована власне лише на відновлення чинності Переяславського 1654 р. і похідних від нього договорів. Водночас автор листа знав, що Січ уже оформила перехід у царське підданство і не має можливостей порушувати такі масштабні питання перед урядом імперії. З іншого боку, П. Орлик, сам будучи чесько-білоруського походження, не міг би за умови задоволення згаданих вимог російським урядом претендувати на гетьманську посаду. До того ж головною метою листа було спонукати Запорозьку Січ повернутися до Кримського ханства. Отже, на нашу думку, П. Орлик був свідомий суто теоретичного характеру викладеної програми. Цей же лист містить твердження про те, що Російська держава збирається виселити запорожців за Волгу, здійснивши цим свій давній намір [53]. Цей мотив виселення вже не вперше використовувався І. Мазепою та П. Орликом для демонстрації демонічного характеру царської влади. Намір виселення за Волгу, тобто, за тогочасними уявленнями, у «дику» Азію, мав бути особливо тяжким звинуваченням політиці Російської держави. Відомо, що 1738 р. царський уряд спробував піти на переговори з П. Орликом. 15 травня Анна Іоанівна підписала документи на його помилування. Проте еміграційний гетьман його не прийняв [54]. У одному з останніх своїх листів – до кардинала Флері від 30 серпня 1741 р. він наголосив на незаконному, узурпаційному характері влади царського уряду у Війську Запорозькому [55].

Тема відносин Війська Запорозького з Російською державою широко відбита у меморіалі Г. Орлика до уряду Французького королівства від 3 грудня 1731 р. Документ наголошує на тому, що населення Наддніпрянщини споконвічне було «вільним народом». Автор відзначає, що такий його статус був неодноразово підтверджений Російською державою. Порушенням такого статусу з боку царського уряду Г. Орлик вважає, зокрема, скасування посади гетьмана 1722 р. На його думку, відновлення гетьманства 1728 р. є лише тимчасовим – для приваблення до прийняття царського підданства Запорозької Січі. Після того, як це станеться, Російська держава остаточно скасує гетьманську посаду, українську автономію та Запорозьку Січ.

Подальшого розвитку в документі набуває бачення геополітичних наслідків українсько-російських відносин. На думку Г. Орлика, якщо Російська держава не буде ослаблена через вихід Війська Запорозького з її складу, то це дасть їй достатні ресурси для подальшої експансії у європейському напрямі, зокрема, за рахунок Шведського королівства.

Ще однією з провідних ідей цього документа є критика політичної культури російського народу. Вона виводиться автором з тлумачення етнічної історії росіян. Г. Орлик твердить, що вони є нащадками диких народів, вигнаних скіфами з південних степів. На Півночі росіяни змішалися з калмиками і татарами. Це, у баченні автора, зумовило такі їхні риси, як «жорстокість», «дикість», «пожадливість» [56]. Отже, нецивілізованість Російської держави мала підкреслити нестерпність перебування «вільного народу» в її складі. Адже тиранічність правління, відповідно до середньовічної ідеї про договірне походження держави, звільняла підданих від обов`язків перед монархом. До того ж, у такий спосіб ще раз було наголошено на відсутності етногенетичної спорідненості українців і росіян та історичних прав Росії на землі Наддніпрянщини.

У своїх пізніших висловлюваннях, зокрема, у листі до кардинала Флері від 1737 р., Г. Орлик наголошує на тому, що агресивний експансіонізм є історичною рисою політики Російської держави. На думку автора, цей експансіонізм здатний порушити всю «європейську систему». Вірогідно, під останньою Г. Орлик розуміє поширену в його час ідею про рівновагу сил у політиці Європи, що здатна забезпечити стабільність на континенті. Документ також наголошує на «варварстві» як характеристиці царського правління [57].