Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем

2. вперше за допомогою історичної (етногенетичної за формою) хозарської теорії походження українців обґрунтовано право Війська Запорозького на вихід з Російської держави;

3. відбулася певна «демонізація» Російської держави, через зростання при аналізі відносин української автономії з царським урядом, поряд з правовою базою та практикою, елементів тлумачення намірів останнього, їх абсолютизація аж до образу Росії як всесвітньої загрози, що, до речі, поклало початок геополітичному баченню проблеми відносин Війська Запорозького з Російською державою.

Переяславський договір 1654 р. став для мазепинців символом і найповнішим втіленням ідеї української державності. Характерно, що українська еміграція не запропонувала у своїх проектах розвитку української автономії у складі Російської держави правових норм, які до того не були реалізовані у договорах 1654 та пізніших років.Єдиним принциповим нововведенням стала ідея про міжнародні гарантії непорушності правового положення української автономії під царською владою. Ця ідея стала значним кроком на шляху до утвердження концепції суверенності української держави і є одним з найбільших теоретичних досягнень політичної думки української еміграції першої половини XVIII ст. Другим досягненням стало вперше сформоване універсальне бачення відносин Війська Запорозького з Російською державою у правовому, політичному, геополітичному, історичному, етнічному і навіть психологічному вимірах. І, нарешті, ще однією важливою особливістю стала поява в українсько-російських відносинах нового юридичного суб`єкта – Запорозької Січі.

Ми не можемо погодитися з поширеною в історіографії думкою, згідно з якою українська політична еміграція стала на шлях безкомпромісної боротьби з Російською державою. Так само не відповідає дійсності твердження багатьох дослідників про те, що російський напрям у діяльності мазепинців якщо й був присутній, то лише як вимушений. Насправді ідейний комплекс І. Мазепи та емігрантів був спрямований на повнішу реалізацію правової моделі відносин Війська Запорозького з царським урядом. Загалом можна твердити, що переосмислення та спроби відновлення чинності правових норм відносин Війська Запорозького з Російською державою були однією з центральних складових діяльності та ідейної спадщини І. Мазепи та української політичної еміграції першої половини XVIII ст.

Література

1.Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Гетьман Іван Мазепа і Москва. Історичні розвідки і статті. — К., 1994. — С. 14, 25-26, 46.

2.Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994. — С.20.

3.Кресін О. Конституційна проблематика відносин Війська Запорозького з Російською державою в 1654-1709 роках // Держава і право: Зб. наук, праць. — Вип. 6. — К., 2000. — С. 67-68, 72-73.

4.Костомаров Н. Мазепа // Костомаров Н. Руина. Мазепа. Мазепинцы. — М., 1995. – С. 431-432.

5.Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995. — С. 47.

6.Лист І. Мазепи до Івана та Петра Олексійовичів від 13. 04. 1692 // З епістолярної спадщини Івана Мазепи / Упор. В. Станіславський. — К., 1996. — С. 73-74.

7.Лист І. Мазепи до Івана та Петра Олексійовичів від 15. 12. 1695 // З епістолярної спадщини... — С. 126-127.

8.[Лист П. Іваненка на Січ від 22. 06.1692 р.] // Эварницкий Д. Источники для истории Запорожских козаков. — Т. І. — Владимир, 1903. — С. 420; [Лист П. Іваненка на Січ від15. 01.1693р.] // Там же. — С. 481.

9.Кресін О. Запорозька Січ і Кримське ханство у 1687-1708 роках: політична і правова проблематика відносин // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 року. Доповіді та повідомлення. Історія. — Ч. 1. — Одеса; К.; Львів, — 1999. — С. 189-199.

10.[Лист Запорозької Січі до Петра та Івана Олексійовичів від 30. 04. 1694 р.] // Эварницкий Д. Источники... — Т. І. — С. 537.

11.Лист І. Мазепи до візира Кримського ханства (без дати) // З епістолярної спадщини... — С. 105-106.