Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем

Але більш глибокою була суперечність реформаторських планів Петра І та традиційного соціального й політичного устрою Війська Запорозького. 1700 р. було проведено реформування козацького устрою на Слобідській Україні. Козацтво тут було поділено на компанійців (виборних козаків, приблизно 20 %) та підпомічників (80 %). Підпомічники за своїм становищем були наближені до особисто вільних селян і мали особливий обов`язок – утримувати компанійців [15]. Отже, було покладено початок перетворенню частини козацтва на регулярне військо, втрати станових привілеїв рештою козаків, втрати козацькими військовими структурами на Слобожанщині адміністративних, судових, фінансових повноважень.

У джерелах зустрічаються неодноразові згадки про плани Петра І щодо аналогічних перетворень у Війську Запорозькому. І хоча невідомо, чи дійсно існував текст відповідного указу, проте перетворення на Слобожанщині, царське незадоволення рівнем боєздатності козацьких підрозділів, гостра потреба Російської держави у регулярному війську, з одного боку, свідчення українських старшин – з іншого, дають змогу з великою мірою вірогідності припустити, що такі проекти царем розглядалися.

Вірогідно, 1707 р. гетьман був ознайомлений з проектом царського указу про військову та соціальну реформи в автономії за зразком Слобідської України. У своєму листі до Ф. Головкіна І. Мазепа наголошував, що нововведення викликають невдоволення українського населення [16].

П. Орлик пізніше писав, що гетьман «получил указ царского величества о устроении козаков, подобием Слободских полков, в пятаки (вибори кожного п`ятого козака у компанійські війська і переведення решти у підпомічники. — О. К.), который так устрашил и раздражил был всех полковников и старшину, что целе отчаявшися своих волностей, ни о чом инном не говорили, токмо что тот выбор пятаков, степень есть до устроения в драгуны и солдаты» [17]. Автор документа також недвозначно зазначав, що саме загроза реформи спонукала полковників та генеральних старшин звернутися до колективного розгляду положень Гадяцького договору Війська Запорозького з Річчю Посполитою 1658 р. Отже, імовірна реформа вважалася представниками регіональної та центральної адміністрацій Війська Запорозького загрозою політичній системі української автономії та навіть спонукала їх до розгляду можливості переходу української автономії під владу Речі Посполитої. До цього варто додати, що, прагнучи заручитися посередництвом Англійського королівства для укладення мирного договору з Швецією, 1707 р. Петро І дав принципову згоду на визнання англійського герцога Мальборо (Дж. Черчілля) російським князем, запропонувавши йому на вибір кілька князівств, серед яких значилося і Київське. З того князівства, яке обрав би Мальборо, цар зобов`язувався виплачувати йому пожиттєво 50 тис. Єфимків [18]. Про цю пропозицію, яку так і не було втілено через відмову герцога, знав І. Мазепа.

Отже, питання функціонування української автономії та її фінансів для Москви більше не визначалися положеннями договорів з Військом Запорозьким, а могли бути вирішені згідно з поняттями царя про політичну необхідність. Тобто, цар не вважав, що договори з підданими є взаємозобов`язуючими. Це входило у глибоку суперечність з правосвідомістю української старшини.Не менш принциповим у відносинах Батурина і Москви було питання про захист Війська Запорозького від зовнішніх ворогів. На військовій нараді у м. Жовкві у останніх числах грудня 1706 р. чи на початку січня 1707 р. у присутності І. Мазепи цар проголосив, що не прийматиме вирішального бою зі Швецією, але виснажуватиме армію Карла XII відступом вглиб Російської держави, знищуючи поселення та харчові запаси на шляху руху шведів [19]. Саме така тактика війни застосовувалася російськими військами у наступні два з половиною роки. Відповідні настанови давалися Петром І Мазепі та польському коронному гетьману Синявському. Зрозуміло, що чим ближче знаходилося шведське військо від української території, тим невідворотнішою ставала перспектива тотального знищення відступаючими російськими військами господарства Війська Запорозького. Враховуючи порівняно невеликий розмір останнього, застосування проголошеної царем військової тактики могло призвести до непоправних демографічних та економічних втрат української автономії. Питання фактично стояло про існування Війська Запорозького.

Отже, у 1700-1708 рр. відносини Війська Запорозького з Російською державою істотно змінилися. По-перше, кардинально збільшилося використання царським урядом людських та матеріальних ресурсів України. Така ситуація загрожувала економічним виснаженням та соціальним незадоволенням. По-друге, проблема соборності (єдності Право- і Лівобережної Наддніпрянщини) – одна з найважливіших для української старшини, незадовільне для української сторони вирішення якої вже тричі (1656, 1667, 1686) викликало масовий рух у Війську Запорозькому, знову була вирішена негативно.

По-третє, і найголовніше: політика Петра І продемонструвала, що він відчуває за собою достатньо сил, щоби відкрито ігнорувати інтереси української автономії на користь «загальноросійського блага». Зневажання традиції та права для досягнення цілком конкретних цілей, ставлення до української автономії як до суто адміністративної одиниці показали, що доля Війська Запорозького залежатиме не від переговорів чи уточнення норм українсько-російських договорів, а від практичних потреб царського уряду – зовнішньополітичних, військових, економічних тощо. Російська влада дала чітко зрозуміти українським підданим, зокрема, у відповідях Петра І на листи І. Мазепи, що вона не бачить для себе жодних правових обмежень у здійсненні будь-яких своїх рішень у Війську Запорозькому. Отже, на нашу думку, у 1700-1708 рр. політика царського уряду заклала основи для нового народження політичної течії, зорієнтованої на вихід української автономії зі складу Російської держави.