Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем

На нашу думку, наведені позиції українських політичних сил у Війську Запорозькому та Запорозькій Січі демонструють загалом єдине розуміння правових аспектів відносин цих суб`єктів з Російською державою. Усі вони наголошують на договірному характері входження українських політичних утворень під владу царя, вважають відповідні укладені документи взаємозобов`язуючими і безстроковими за дією. В цих позиціях простежується думка: Військо Запорозьке та Запорозька Січ мають право – за умови порушення з боку царя принципів укладених договорів (у випадку Запорозької Січі йдеться про неписані договірні принципи відносин васала з сувереном) – на вихід з Російської держави та обрання іншого суверена. Водночас оптимальнішим шляхом вирішення таких ситуацій їм видається відновлення порушених норм шляхом переговорів.Отже, на початку XVIII ст. ідея розвитку української державності у формі автономії у складі Російської держави себе не вичерпала. Практика кінця XVII ст. продемонструвала успішне функціонування та еволюцію на плюралістичній основі виробленої попередніми десятиліттями моделі відносин Війська Запорозького з царським урядом. Будучи динамічними, правові основи таких відносин максимально наближувалися до реальних політичних та соціальних процесів в українській автономії, що вигідно відрізняло ці відносини, наприклад, від іншої традиційної моделі договорів Війська Запорозького з Річчю Посполитою.

Відомі події осені 1708 р., а саме проголошення урядом І. Мазепи виходу Війська Запорозького з Російської держави, окрім того, що були безпосередньо спричинені вступом на територію української автономії шведських військ, свідчили також про несприйняття значною частиною українських політичних сил політики Петра І, а не правових принципів українсько-російських договорів, які цар протягом тривалого часу ігнорував і порушував. Неминучий при цьому сплеск засудження російської політики щодо Війська Запорозького, правова та політична легітимізація розриву з царем зовсім не означали відхід українських політичних сил від ідеї відновлення порушених принципів української автономії у складі Російської держави. Ця правова традиція була продовжена не тільки під час обрання гетьманом І. Скоропадського, але й відродилася у таборі прибічників нового курсу І. Мазепи після смерті останнього.

***

Правові і політичні аспекти українсько-російських відносин стали темою пропагандистської війни, що розгорнулася відразу після зміни політичного курсу І. Мазепою. Зокрема, гетьман висунув у своїх листах та універсалах восени 1708 р. низку пояснень свого кроку. Він вказував на численні порушення договірних основ українсько-російських відносин: по-перше, на введення до українських міст додаткових російських гарнізонів та перебирання воєначальниками останніх влади над населенням; по-друге, на плани царя з реформування козацького військового та територіально-адміністративного устрою, по-третє, на неспроможність царя організувати захист української автономії від зовнішнього вторгнення; по-четверте, на посилення визиску українського населення та насильства російських військ у Війську Запорозькому, що підривають економіку автономії. Також І. Мазепа згадував надмірне використання царем козацьких підрозділів, що веде до військового занепаду української автономії та непоправних демографічних втрат [30].

Значна частина старшини і рядового козацтва, що свідомо чи випадково опинилася серед прихильників нового політичного курсу І. Мазепи, перейшла наприкінці 1708 – у 1709 рр. на бік І. Скоропадського. Звичайно, такий перехід не супроводжувався укладенням якихось документів політичного характеру. Уже на еміграції, ще за життя І. Мазепи, у першій половині 1709 р. частина української старшини почала (схилятися до повернення в царське підданство. Це угруповання намагалося вирішити питання через посередництво молдавського господаря, миргородського полковника Д. Апостола та константинопольського патріарха [31].

Після смерті І. Мазепи у 1709 р. та протягом усього періоду перебування українських політичних емігрантів у межах Отаманської Порти (по 1714 р. включно) тема відносин Війська Запорозького з Російською державою стала однією з головних у їхніх політичних і політико-правових працях. Вона була широко представлена у трактаті «Короткий вивід причин, якими Україна з Військом Запорозьким побуджена або властиво змушена була вийти з московської протекції» 1709 р. Пам`ятка проголошує, що Військо Запорозьке, вийшовши під час Визвольної війни Б. Хмельницького зі складу Речі Посполитої, перейшло під протекцію Кримського ханства. Проте через численні утиски воно добровільно перейшло під протекцію царя. При цьому українці зважали на спільність православної віри суб`єктів. Умови прийняття протекції було викладено у договорі й закріплено взаємною присягою. Зміст Переяславського договору 1654 р. документ викладає так: «...уряд московський зобов`язується на вічні часи заховувати і обороняти Військо Запорозьке і народ свобідний руський при їх правах, законах і свободах ненарушно; землі українські не сміє прилучати до володінь своїх і сусідам не дозволить порушити цілості їх; війну, чи оборонну чи зачіпну, проти спільних ворогів обох держав мають сі держави вести спільно іодна другій помагати» [32]. Отже, договір названо вічним та взаємозобов`язуючим. Військо Запорозьке, згідно з перекладом документу з латини М. Грушевського, визнано державою, а населення – «свобідним народом» (в українських документах ХVІІ-ХVIII ст. вживається словосполучення «вільний народ»).Документ твердить, що пізніше царський уряд проводив політику, спрямовану на обмеження та навіть повне знищення української автономії. Вказується на порушення територіальної цілісності Війська Запорозького через договори Російської держави з Річчю Посполитою, що закріпили за останньою Правобережну Україну. Іншим порушенням називається використання російської адміністрації в українській автономії як паралельної з козацькими владної структури. Так само незаконним називається введення залог у міста Війська Запорозького. До того ж документ проголошує, що царський уряд виявив наміри перетворити городове козацтво на регулярне військо та знищити Запорозьку Січ [33]. Ці порушення російською стороною положень Переяславського договору 1654 р. подаються у документі для обґрунтування права Війська Запорозького на розірвання договірних відносин з царським урядом.