Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем

***

У висловлюваннях І. Мазепи 1700 – вересня 1708 рр. яскраво проглядає мотив непевності в майбутньому України. Проте нам видаються голослівними твердження багатьох істориків, що вже в середині 1700-х років І. Мазепа сформулював новий таємний курс на відокремлення української автономії від Російської держави та приєднання до Шведського королівства чи Речі Посполитої [20]. Натомість ми погоджуємося з істориком О. Субтельним у тому, що своїми таємними переговорами Мазепа намагався досягти не зобов`язань, а вибору [21]. Саме про це сказав гетьман П. Орлику восени 1707 р.: «...однако верность мою к царскому величеству поти буду непременно продолжать, пока не увижу, с якою потенциею Станислав (Лещинський – О. К.) к границам Украинским прийдет и якие будут войск Шведских в государстве Московском прогресса; и если не сила наша будет боронить Украины и себе, то для чого ж имеем сами в погибель лести и отчизну погубляти? И сам Бог будет видети, что по нужде тое учинилисмо мы и, яко вольный незавоеванный народ, старалися о способе целости нашой...» [22].

Водночас ще 1706 р. у розмові з П. Орликом І. Мазепа так охарактеризував перспективи орієнтації на С. Лещинського: «...возможное ли дело, оставивши живое, искать мертваго и отплывши едного брега, другого не достигнуть?» [23]. Гетьман вважав, що практичне значення будь-яких проектів утвердження української автономії поза Російською державою можна розглядати лише за певної ситуації – поразки царя у війні. Те, що позиція Війська Запорозького не могла серйозно вплинути перебіг війни, мало орієнтувати український уряд на збереження лояльності до Російської держави навіть за згаданих вище особливостей нових орієнтирів царя.

Існує також кілька промовистих свідчень щодо поглядів старшини і на відносини української автономії з царським урядом. 1706 р. Д. Апостол та Д. Горленко висловили гетьману різке невдоволення царською політикою у Війську Запорозькому. Тоді старшина, що зібралася у І. Мазепи, вважала за доцільне виправлення ситуації шляхом переговорів з Петром І [24].1708 р., за свідченням П. Орлика, частина полковників та генеральних старшин висловила колективне прохання до гетьмана вступити у відносини із шведським королем. Цього разу вони рішуче відмовилися від ідеї переговорів з царем. Матеріали, подані в тому ж джерелі, дають змогу припустити, що безпосереднім приводом для такого рішення став наказ Петра І про спалення поселень на шляху руху армії Карла ХІІ [25]. Отже, на нашу думку, рішення чільних представників влади Війська Запорозького про вихід з Російської держави було прийняте лише перед неминучою загрозою економічного знищення та окупації території української автономії.

Погляди старшини в період гетьманування І. Мазепи на правові аспекти відносин Війська Запорозького з Російською державою відбивають історико-літературні твори С. Величка та Г. Грабянки. Літопис Г. Грабянки був закінчений автором 1710 р. Твір С. Величка датується пізнішим часом – 1720-ми рр., проте автор відійшов від практичної державної діяльності саме восени 1708 р., тоді ж втратив доступ до документальних джерел. Отже, на нашу думку, обидва твори відбивають погляд на українсько-російські відносини саме часів гетьманування І. Мазепи. С. Величко вважає Переяславський договір 1654 р. вічним актом, затвердженим взаємною присягою гетьмана та російського посла (за царя). Форму відносин сторін він визначає як протекцію царя над Україною, при цьому чітко відділяє поняття «протекції» як договірного підданства від поняття «підданства» – власне підданства безумовного, вважаючи, що перехід Війська Запорозького у відносинах з царським урядом до другої моделі є неприпустимим. На його думку, відповідно до договору 1654 р. головним обов`язком української автономії щодо царя була військова служба. Обов`язком же російської сторони було «непорушне збереження» прав і вольностей українців (станових прав. – О. К.) та захист від зовнішніх ворогів.

Автор наголошує на тому, що пізніше царі неодноразово змінювали положення договорів з Військом Запорозьким, звужуючи автономні права останнього та порушуючи цим принципи Переяславського договору 1654 р. С. Величко не засуджує гетьманів, що вийшли з-під влади царя, вважаючи, що право на це їм дали порушення згаданого договору. Проте він виступає за повніше використання можливостей відновлення первинного правового змісту відносин суб`єктів шляхом переговорів з царським урядом [26].

Г. Грабянка одним з головних мотивів укладення Переяславського договору 1654 р. з українського боку називає релігійний. В принципі автор схвалює відмову від пропозицій інших монархів, навіть вигідних, зважаючи саме на цей релігійний момент. Головним положенням Переяславського договору для автора є автономна система формування та функціонування владних структур Війська Запорозького з підпорядкуванням гетьмана лише царю. Ці права українців є невід`ємними, і лише за умови їх дотримання можливе мирне перебування під владою царя. Г. Грабянка, як і С. Величко, наполягає на мирному вирішенні питань українсько-російських відносин [27].

Значно радикальніші погляди на відносини з царським урядом висловлювала у 1700-1708 рр. Запорозька Січ. Опозицію Січі викликала побудова на її території фортець з російськими та козацькими (городовими) залогами. Лист до Петра І кошового К. Гордієнка 1702 р. Демонструє ідею про вільне обрання запорожцями суверена та про договірні відносини між ними, що є взаємозобов`язуючими. Їх порушення з боку суверена, на переконання кошового отамана, призведе до припинення підданства. Те ж саме продемонструвала запорозька старшина стольнику Ф. Протасьєву під час візиту останнього на Січ 1703 р. Запорожці вимагали від нього присяги за царя на дотримання автономних прав та територіальної цілісності Запорожжя [28]. Фактично ж у першому десятилітті XVIII ст. Запорозька Січ відмовлялася протягом кількох років від присяги царю. Більше того, наприклад, 1707 р. К. Гордієнко через царського уповноваженого погрожував Російській державі війною (реально – війною проти залог російських фортець у пониззі Дніпра) [29]. Отже, Запорозька Січ була єдиним українським політичним суб`єктом, що у цей час виступала у відносинах з царським урядом з радикальних позицій.