Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем

Подальший розвиток тема відносин з Російською державою отримала у «Пактах і конституціях...» від 5 квітня 1710 р. Відповідно до документу, порушення Переяславського договору російською стороною розпочалося після смерті Б. Хмельницького. Щоразу відповіддю на такі порушення були повстання українців. Новим моментом у документі є твердження про те, що самодержавні нахили деяких гетьманів, що засуджуються «Пактами...», були перейняті з російської політичної системи [34]. Подана у документі теорія походження українців від хозар служить авторам для спростування спадкових прав царської династії на землі Війська Запорозького та правомірності бажаного перепідпорядкування київського митрополита константинопольському патріарху [35].

Цікавою пам`яткою, де аналізуються відносини Війська Запорозького з Російською державою, є лист кошового отамана Йосипа Кириленка до гетьмана І. Скоропадського від 2 червня 1710 р. Документ вказує на встановлене неправовим чином двовладдя, за якого царський резидент при гетьмані фактично керує разом з останнім усіма справами в українській автономії, а київський воєвода дозволяє собі самочинне відставлення та ув`язнення українських старшин. Лист викладає у спрощеному і максимально прагматизованому вигляді згадану вище хозарську етногенетичну теорію «Пактів...», зокрема, наголошуючи, що «московские монархы от початку козацкого народу и владения каганов козацких аж до Хмелницкого николи нам не бивали природними панами, леч ми яко сами доброволне без жадного насилия для захованя прав и волностей наших поддалися под оборону царскую, так явное тих же прав и волностей наших видячи зламане, и ухилитися (sіс!) от оной, для чого не належало б Москві нам, не природнім своим и не завоеванним подцаним...братню нашу губити» [36]. Автор стверджує, що Російська держава є зрадником, порушивши положення договорів з Військом Запорозьким, на яких присягли її представники. Водночас українська сторона сумлінно виконувала взяті за договорами на себе обов`язки, а саме безоплатну військову службу [37]. Приблизно 1710 чи 1711 р. у Карла XIІ опинився документ – нібито копія листа імператора Священої Римської імперії Іосифа до Петра І. Автор радив царю знищити чи виселити мешканців української автономії у якісь російські регіони та заселити територію Війська Запорозького німцями. Тоді, маючи такий лояльний до його влади плацдарм, Петро І може підкорити Кримське ханство та інші держави.

Походження цього документа невідоме. Не виключено, що він був сфабрикований представниками української еміграції. У будь-якому разі, вона використала цей твір у активній пропаганді «російської загрози» для світу. Зокрема, П. Орлик та К. Гордієнко переконували французького посла у Оттоманській Порті Дезаєра у тому, що Росія збирається скасувати українську автономію та взяти під контроль Крим, що суперечить зовнішньополітичним інтересам Французького королівства. А. Войнаровський на зустрічі з послом доводив останньому, що Росія ніколи не стане цивілізованою державою [38]. Пізніше ці ідеї було відбито в універсалі Карла XII до населення Правобережної Наддніпрянщини від 28 січня 1711 р.: «Підступні ворожі наміри сягають навіть далі – щоб козаків... вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх предківських земель; москалі завжди ласо позирали на багаті землі України й хотіли забрати їх собі назавжди» [39].«Маніфест до європейських урядів» П. Орлика від 4 квітня 1712 р. проголошує, що ключем до розуміння виходу послідовників І. Мазепи з-під влади царя є природне право: «...природним правом є визволятися від гноблення і трудитись, аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було у нас забрано» [40]. У іншому документ повторює твердження, наявні у згаданих політичних творах 1709-1714 рр. Написаний П. Орликом того ж року трактат «Вивід прав України» (автентичність пам`ятки деякими вченими ставиться під сумнів) називає Переяславський договір 1654 р. союзним, «доказом суверенності України». Автор стверджує, що лише відповідно до Московського договору 1665 р. «признано царя за протектора козаків» і Військо Запорозьке втратило суверенітет. «Вивід...» зазначає, що відтоді українські землі утримувалися у Російській державі насильно, за допомогою військової сили. Документ заперечує думку, що царський уряд перебрав якісь права на землі Війська Запорозького від Речі Посполитої, наголошуючи, що Б. Хмельницький 1654 р. представляв державу, вже звільнену з-під влади Варшави та визнану низкою країн. «Вивід...» вказує на загрозу від Російської держави для усієї Європи.

Отже, І. Мазепа у останній рік свого життя (осінь 1708 – літо 1709 р.) та українська політична еміграція у перші роки свого існування (1709-1714) ґрунтовно переосмислили досвід відносин Війська Запорозького з Російською державою у другій половині XVII – на початку XVIII ст. Поряд з характерними для цього періоду елементами ідеалізації та ідеологічного тлумачення положень Переяславського договору 1654 р., у політичній спадщині І. Мазепи та української еміграції 1709-1714 рр. останній стає дедалі більш абстрагованим від українсько-російських відносин виразом ідеї української державності. Поряд з цим у 1708-1714 рр. створюється універсальне правове, політичне, історичне, геополітичне, метафізичне обґрунтування виходу Війська Запорозького з Російської держави.

***

Протягом наступних років відбувається повернення української еміграції до ідеї можливості досягнення компромісу у відносинах українських політичних суб`єктів з Російською державою. Це, на нашу думку, було зумовлене насамперед такими чинниками: