Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем

Єдиним скільки-небудь значним відкритим виступом проти політики Російської держави за 1687-1699 рр. була акція П. Іваненка (Петрика).Цей канцелярист, що наприкінці 1691 р. приїхав на Запорозьку Січ, проголошував, що царський уряд разом із гетьманом І. Мазепою «радеет всех нас учинить своими холопами и невольниками». Окрім того, він твердив, що Москва планує запровадити «по городам воєвод» та знищити Запорозьку Січ [8].

Проте ані Запорозька Січ, ані населення Війська Запорозького, ані старшинські кола не надали йому допомоги. П. Іваненко не висунув розгорнутої аргументації, опертої на реальні факти, щодо необхідності виходу української автономії з-під влади царя. Окрім того, у Війську Запорозькому він апелював майже виключно до соціальних низів, адже соціальні лозунги були в його закликах визначальними. Його звернення до Запорозької Січі мають розглядатися окремо, оскільки остання мала специфічне автономне становище яку Російській державі загалом, так і у Війську Запорозькому. Для Запорожжя ідеї, співзвучні закликам П. Іваненка, стали характерними лише після 1699р. (після закінчення війни з Оттоманською Портою та Кримським ханством). До цього часу документи Коша, зокрема, угоди з Кримським ханством, не передбачали виходу запорожців з-під влади царя [9]. Щоправда, у листі Запорозької Січі до Петра та Івана Олексійовичів від 30 квітня 1694 р. висловлено невдоволення недостатньо активним проведенням війни з Кримом та Портою, а також обмеженням царським урядом військової активності гетьмана («несвободное под областию вашего царского пресветлого в-ва нашего велможного его милости пана гетмана жителство») [10]. Водночас документи не дають свідчень широкої опозиції Запорозької Січі царському уряду до 1700 р. Отже, відносини Війська Запорозького з Російською державою наприкінці 1680-х – у 1690-х рр. не були антагоністичними. Слова І. Мазепи, звернені до візира Кримського ханства у листі, датованому В. Станіславським 1693-1694 рр., про те, що мешканці української автономії у складі Російської держави «во всех своих волностях доволствуютца так, [что] никаким способом нихто того исполнити не может, чтоб войско запорожское и малороссийский народ имели отменити належащую свою и присягою утвержденную их царскому пресветлому величеству верность» [11], могли бути абсолютно щирими. На нашу думку, від 1687 р. до початку Північної війни немає достатніх підстав припускати, що І. Мазепа чи значна група старшин мала плани щодо відокремлення Війська Запорозького від Російської держави.

На початку XVIII ст. відбулися події, що заклали основу для погіршення відносин українських політичних суб`єктів – Війська Запорозького та Запорозької Січі — з царським урядом. 1700 р. розпочалася Північна війна, що стала важким тягарем для української економіки, спричинила значні людські втрати, викликала невдоволення населення. Вперше війна, що проводилася далеко від території української автономії, не була пов`язана із забезпеченням житттєвоважливих інтересів українського населення.

Якщо війни з Річчю Посполитою, Кримським ханством та Оттоманською Портою, незважаючи на їхню складність, знаходили діяльну підтримку значної кількості українського населення, то війна із Шведським королівством не була сприйнята українцями з розумінням. Визрівали підстави для чіткого розрізнення в свідомості людей інтересів Війська Запорозького та Російської держави, що могло в перспективі знайти відповідне правове та політичне обґрунтування. Окрім того, погане забезпечення та невміле керування військами з боку російських воєначальників, що спричинило невиправдано великі жертви серед козаків, викликали обурення, дезертирство і навіть випадки масового переходу на бік шведів [12].

До того ж під час війни виразно виявилася неспроможність козацьких підрозділів провадити ефективні військові дії проти регулярної армії. Це викликало зневагу російських воєначальників та постійне використання українських військ як робочої сили [13], реквізиції коней тощо, що викликало обурення та спротив. Мешканці Війська Запорозького масово переходили на Правобережну Україну та на Запорозьку Січ, і їх доводилося зупиняти за допомогою військових підрозділів. Надходили скарги від козацьких полковників та міст на поводження російських військовослужбовців.Важливим для розвитку відносин Війська Запорозького та царського уряду в цей, як, втім, і в попередні періоди, залишалося питання Правобережної України, а точніше – відновлення єдності української автономії в межах, заявлених на Переяславській раді 1654 р. Коломацький договір 1687 р. був тимчасовим результатом у розв`язанні цього питання, зафіксувавши згоду Війська Запорозького із закріпленням Правобережжя за Річчю Посполитою.

Проте повстання у цьому регіоні та його тривала окупація військами Лівобережного гетьманату відродили надії українців на відновлення єдності автономії. У 1700-х роках це питання неодноразово було предметом переговорів Москви і Варшави, а також листування Петра І з І. Мазепою. Активний розвиток на Правобережжі територіально-адміністративних козацьких структур та укріплення фортець за безпосередньої участі лівобережного гетьмана говорять на користь того, що уряд Війська Запорозького розглядав приєднання цієї території як таке, що вже відбулося.

Царський уряд не займав у цьому питанні однозначної позиції, намагаючись не допустити переходу своїх польських союзників до прошведського угруповання. Петро І зробив низку заяв, що могли розцінюватися прибічниками Августа II та гетьманом І. Мазепою як декларація наміру повернути Правобережжя Речі Посполитій [14]. Водночас заяви протилежного змісту, що зустрічаються у листах царя до українського гетьмана, могли мати лише приватний, неправовий характер. Зрозуміло, що це не могло не викликати невдоволення населення та владних структур автономії, для якої возз`єднання України уже фактично відбулося.