Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української ем

а) підтвердження царем чинності положень договорів Війська Запорозького з Російською державою другої половини XVII – початку XVIII ст., а отже, декларування ним наміру збереження української автономії та відмови від її докорінного реформування;

б) невдалість спроб української еміграції виокремити Наддніпрянщину зі складу Російської держави та Речі Посполитої (військові невдачі спроб відвоювання, підтвердження міжнародними договорами прав цих держав на згадану територію, невдале ведення Шведським королівством – головним союзником мазепинців – бойових дій, відмова Стокгольма після смерті Карла XII від політичних зобов`язань перед емігрантами);

в) тяжкий матеріальний стан емігрантів та Запорозької Січі.

Уже 1714 р. до Російської держави повертається більшість старшин, що перебували у еміграції [41]. Активно шукає шляхів порозуміння з І. Скоропадським Запорозька Січ. Якщо при поверненні до Війська Запорозького городових старшин йшлося про визнання існуючих реалій правового статусу української автономії групою людей, то випадок з Кошем мав чітко окреслений політичний та правовий зміст.

Історія входження Запорозької Січі до Російської держави була досить складною. 1654 р. Б. Хмельницький заперечив існування Запорожжя як політичного та територіального утворення і виступив проти визнання його суб`єктом українсько-російського договору. Проте протягом 1657-1658 рр. царський уряд фактично визнав існування Січі як політичної одиниці. Андрусівський договір 1667 р., що визнав подвійне підпорядкування Запорожжя Речі Посполитій та Російській державі, поклав початок міжнародному визнанню Січі не тільки як політичної, а й як територіальної одиниці, а також фактично визнав її автономію. Бахчисарайський договір 1681 р. та Московський договір (відомий як «Вічний мир») 1686 р. вперше визнали кордони (частково) Січі та її приєднання до Російської держави. Відповідно до Коломацького договору 1687 р. Січ було підпорядковано гетьману Війська Запорозького. Проте не було вироблено правових норм щодо статусу Запорозької Січі у межах української автономії та Російської держави. Завершення (формування Запорозької Січі як адміністративно-територіальної одиниці пов`язане з договорами Російської держави з Оттоманською Портою 1711-1713 рр.Звернення Запорозької Січі до І. Скоропадського та Д. Апостола, зокрема, 1716 р., демонструють її вимоги закріпити свій територіальний, а не тільки організаційний, характер і стати окремим суб`єктом договірних відносин з Російською державою. Як основні положення такого документу-привілею Кіш бачив визнання царем цілісності території Січі (що мало стати й визнанням її автономного статусу) та «прав і привілеїв» запорожців (вірогідно, під цим слід розуміти станові привілеї їх як козаків та обов`язок зберегти норми грошових та матеріальних виплат царя Запорожжю, систему постоїв січовиків на території Війська Запорозького) [42].

У1720-1721 рр. до ідеї визнання царської влади над Військом Запорозьким та повернення в останнє звертається й П. Орлик. Для цього він шукає посередництва Шведського королівства, Голштинського князівства, Речі Посполитої та архієпископа Стефана Яворського. Є опосередковані дані про те, що у зверненні до царського уряду через голштинського представника у Петербурзі Й. Штенфліхта еміграційний гетьман висував якісь політичні умови свого повернення [43]. Проте ці умови залишаються невідомими. Водночас, згідно з даними І. Борщака, 1720 р. П. Орлик анонімно видав написану ним книгу «Пропам`ятне письмо про те, як могутність царя небезпечна для Європи» [44].

Отже, у 1715-1721 рр. представники української еміграції та Запорозької Січі демонстрували згоду піти на компроміс і визнати владу Російської держави. Водночас така відносна поступливість, зумовлена політичними обставинами, не означала відмову емігрантського уряду та запорожців від радикальнішого бачення предмета, що склалося у попередній період. Січ у згаданих зверненнях відмовлялася від особистої амністії запорожців, вимагаючи укладення договору з територіальним та організаційним її визнанням.

***

У1721-1722 рр. відбувся розпад еміграційного уряду у зв`язку з переїздом П. Орлика до Оттоманської Порти, переходом інших емігрантів на службу до польських аристократів, викраденням царськими уповноваженими Г. Герцика. Тривалий час П. Орлик був напівізольований у м. Салоніках. Проте 1726 р. він активізує свою діяльність щодо відносин з Російською державою. Це було пов`язане, зокрема, зі смертю Петра І та приходом на російський трон Катерини І, а також з проведенням Суассонського конгресу європейських держав. Відповідно і зусилля П. Орлика були зосереджені у двох напрямах – на досягненні порозуміння з царським урядом та на тискові на останній за допомогою третіх сторін.

Посередниками щодо досягнення порозуміння з Петербургом виступали голштинський князь та посол Священної Римської імперії у Російській імперії Дірлінг. Судячи з листів П. Орлика до названих осіб, він сподівався на те, що йому вдасться дістати дозвіл царського уряду на амністію емігрантам, обрання його гетьманом Війська Запорозького та відновлення чинності Переяславського договору 1654 р.[45]. Водночас П. Орлик висилає ноту на Суассонський конгрес, в якій пропонує європейським державам стати гарантами відновлення та збереження Російською державою Переяславського договору 1654 р. [46]