Внесок Одеського Товариства історії та старожитностей у становлення археографії на півдні України

Найціннішим з зібраних і неопублікованих до середини 50-х років джерел був щоденник відомого вченого-при¬родо¬знав¬ця, академіка Петербурзької академії наук Й.А.Гіль¬ден¬штед¬та (1745-1781) з описом подорожі на південь імперії (1773–1774). Джерело потрапило до Товариства від інспек¬то¬ра сільського господарства південних губерній Росії Д.М.Струкова. Щоденник, що надійшов (грудень 1853 р.) уже в російському перекладі, зробленому одним з чиновників того відомства (Енгельгардт), було гідно оцінено і вирішено навіть опублікувати окремою книгою. Проте надруковано його було лише у 1879 р. і не окремо, а в одинадцятому томі «Записок» (С.180-228). [16]

Варто зазначити, що історичні джерела, опубліковані Товариством, не обмежувались історією Південної України. Адже своїм завданням воно ставило досліджувати територію підпорядковану управлінню новоросійського і бессарабського генерал-губернатора. Більше того, науковці цікавились і тими джерелами, що відосилися до минулого регіонів поза межами генерал-губернаторства.

Так, у першому томі було надруковано грамоту і указ російського царя Петра І. Грамоту (від 14 жовтня 1704 р.) адресовано полковникові Ізюмського полку Ф.В.Шидлов¬сько¬му (№6). В цьому об’ємному документі мова йде про необ¬хід¬ність наведення порядку на південному прикордонні цього наймолодшого тоді полку на Слобідській Україні. Зокрема говорилось про правобережжя Сіверського Донця, район торських і бахмутських соляних промислів – регіон, який був зоною спільного заселення і господарчої діяльності запо¬розь¬ких і донських козаків, населення слобідських полків і Гетьман¬щини, і в той же час був об’єктом нападу татар. Копію грамоти представив архієпископ Гавриїл (В.Ф.Ро¬за¬нов). Згодом у розпорядженні Товариства опинилось ще кіль¬ка її списків, але всі зусилля знайти оригінал виявились марними. Тому було вирішено надрукувати зведений із всіх списків варіант, а за основу взяти примірників архієпископа Гавриїла. Упорядник як і в попередньому випадку зали¬ша¬єть¬ся невідомим.

Указ Петра І (від 21 вересня 1724 р.) про розшуки кам’яного вугілля у басейні Дону у межах тодішньої Воронезької губернії М.Н.Мурзакевич знайшов в архіві фортеці Св. Дмитра Ростовського. Сам же він підготував його до друку і опублікував з невеличкими примітками і коментарем (№7). А у другому томі невтомний секретар, наче віддячуючи місцю зібрання архівних матеріалів опублікував реляцію від 24 вересня 1761р. про закладку фортеці Св. Дмитра Ростовського(№21).Окреме місце серед археографічних публікацій посідають грамоти господарей Молдавського князівства. До 1849 р. їх знахідки були випадковими, але три з них було надруковано уже у першому томі. Надеждін М.І., готуючи статтю про один з міських центрів східних слов’ян Пересічень, намагався пов’язати його історію з населеним пунктом у Бессарабській області (нині селище Пересічене Оргіївського району Республіки Молдова). На прохання Товариства бессарабський військовий губернатор П.І.Федоров допоміг віднайти і представив авторові список і переклад грамоти молдавського воєводи Ілії (1396) (тут є неточність, оскільки у згаданому році воєводою був Штефан І, а воєвода Ілляш (Іліє) правив у 1432-1433, 1435-1436 та 1436-1442 рр.). Обидва тексти було надруковано у примітках до статті М.І.Надеж¬ді¬на (№36). У відділенні «Збірка матеріалів» з’явились ще дві грамоти. Перша – земельне пожалування Олександра Доб¬ро¬го (Александру чел Бун) (1407), за якого влада господарів у Молдавському князівстві значно зміцнилась. Цей документ подарував Товариству М.І.Надеждін, який придбав його під час мандрівки по Молдові. Упорядника, який після тексту оригіналу «для ліпшого розуміння» подав текст грамоти тодішньою російською, ретельний опис документу і текстуальні примітки, не зазначено, але є всі підстави вважати ним секретаря М.Н.Мурзакевича (№4). Друга – грамота (копія) воєводи Антіоха Кантемира на підтримку Кипріанівського монастиря (1698, №5). Її представив Товариству кореспондент І.А.Нелідов, а підготував до друку, ймовірно, все той же М.Н.Мурзакевич (хоча в своїй «Автобиографии» він про це не пише).

Коли наприкінці 1848 р. від приватних осіб з Кишенева та Тирасполя надійшло дві грамоти (1434 та 1535 рр.), одну з яких навіть було передано в дар Товариству, М.Н.Мурза¬ке¬вич вирішив вести цілеспрямований пошук цих джерел. За його ініціативою у березні 1849 р. було відправлено лист до військового губернатора П.І.Федорова, який тоді був ще виконуючим обов’язки новоросійського і бессарабського генерал-губернатора з проханням посприяти розшукам, а потім звернулись і до обласного предводителя дворянства, оскільки в переважній більшості грамоти були земельними наданнями. Від П.І.Федорова імпульс пішов до бессарабського обласного правління, а звідти – до обласних дворянських депутатських зборів, цивільного суду та межевої контори. Першими відреагували повітові суди. Сорокський і Аккерманський суди повідомили про відсутність таких документів, а ось надіслання у червні того року грамоти господаря Олександра (1554) з Кагульського повітового суду стало «першою ластівкою». 16 грудня з Бессарабської межевої контори було одержано ще дві грамоти ХУІІ ст. (1609, 1667). Після виготовлення копій Товариство зобов’язувалось повернути оригінали назад. Всі зібрані за рік п’ять грамот М.Н.Мур¬закевич опублікував у другому томі (№12). В одній з при¬міток, яка по суті відіграла роль передмови, упорядник зазначив, що цінність цих джерел полягає в тому, що вони: 1) досить давні; 2) написані слов’янською мовою і, головне, 3) показують процес заселення Бессарабії.

За чотири дні до надходження з межевої контори надійшов лист ввід Бессарабського обласного цивільного суду з повідомленням про наявність грамот. Проте деяка їх частина, особливо по межових справах, постійно знаходиться у судовиробництві. Одному з чиновників було доручено відібрати такі з них, які не могли бути задіяні найближчим часом. Наслідки не забарились і 18 квітня 1850 р. до Одеси було відправлено вісім грамот ХУІ-ХУІІ ст. Після повернення документів (червень 1851 р.) з суду було надіслано ще сім грамот ХУ-ХУІІ ст. (листопад 1851 р.). Накопичені і підготовлені до друку 15 грамот було опубліковано у третьому томі «Записок» (№24). Надходження, в тому числі і від приватних осіб, тривали і 1852 р., і після того, але той матеріал було опубліковано у ІУ-У томах. Там побачили світ не лише грамоти, що надійшли з Бессарабії. О.С.Стурдза, член-заснов¬ник і перший віце-президент, який на той час відійшов від Товариства, бачачи значний інтерес до грамот з історії Молдови, передав (можливо з національних почуттів) повідомлення про те, що у розпорядженні Сената та Азіатського де¬пар¬тамента Міністерства іноземних справ знаходяться грамоти з історії Болгарії, Молдови та Румунії. Відразу ж було вирішено звернутись по допомогу до М.С.Воронцова, щоб ті з них, які торкаються Бессарабії і написані по-слов’янські, одержати в тимчасове користування. Таких грамот виявилось лише п’ять. З них було зроблено копії і відправлено до Одеси. [17]Багато знахідок рукописів здійснив А.Фіркович. У першому томі було уміщено список частини знайдених манускриптів(№49). Проте обробити джерела з історії єврейського народу Товариству було не під силу. До їх вивчення було залучено сторонніх науковців. Так було запрошено доктора філології Піннера з Німеччини, відомого видавця Талмуду, для складання опису рукописів, знайдених А.Фірковичем у Криму і Дагестані у 1840 р. Після завершення роботи вирішили видати опис окремим виданням за рахунок Товариства (1845). У другому томі Й.Г.Михневич опублікував витяги з нього, додав власні міркування і лист грецького проповідника К.Ікономоса, який містив високу оцінку знайдених матеріалів, зокрема одного зі списків Біблії (№51). У подальшому, як зазначалось, А.Фіркович продовжив пошуки і кількість знахідок збільшилась (але не зріс до них інтерес Товариства). Наприкінці 60-х років він задумав вилучити знайдені матеріали із зібрання Товариства, мотивуючи це тим, що джерела не знаходять там належної наукової уваги. Йому вдалося досягти своєї мети і продати манускрипти Петербурзькій бібліотеці за 100 тис. крб.