Внесок Одеського Товариства історії та старожитностей у становлення археографії на півдні України
Основним джерелом постачання історичних матеріалів Товариству були індивідуальні “представлення” або подарунки його почесних, дійсних членів, кореспондентів або сторонніх осіб. Останні, проте, незабаром після дарунків могли отримати статус “здобувача” (“соревнователя”) як це було у випадках з таврійським муфтієм Сеїт Джеміль-Ефенді або О.С.Ключарьовим з Кам’янця-Подільського. “Представ¬лен¬ня” мали значну перевагу над дарунками оскільки доку¬мен¬ти повертались власникові. Тому зібрання історичних джерел зростало досить повільно. Причому серед поповнень перших років переважали плани, карти, схеми, малюнки і навіть картини, яких на початку 1841р. уже нараховувалось 55, а у листопаді 1844 р. стало 89. Зібрання власне рукописів вперше зафіксовано у “Звіті” Товариства лише 1843 року у кількості десяти. Через рік воно збільшилось лише на дві одиниці. 1850 року у зібранні Товариства було 43 креслення і карти, 40 різноманітних малюнків і всього 84 рукописи, серед яких переважали (58) древні єврейські манускрипти.
Отже керівництво Товариства дотримувалось у значній мірі пасивної позиції, стаціонарного підходу у пошуку джерел. Інколи застосовувався дистанційний підхід - звертались до сторонніх осіб, здатних працювати з місцевими архівними зібраннями, з проханнями виконати ту чи іншу пошукову роботу. Таким чином працював таврійський муфтій Сеїт-Джеміль-Ефенді, збираючи документи з історії Криму, так діяли чиновники різних державних установ Бессарабської області, розшукуючи грамоти з історії Молдавського князівства, а бібліотекар імператорської Віденської бібліотеки Мілошич списував копії листів константинопольських патріархів до єпархіального начальства, в тому числі і кримського (про їх існування повідомив професор Казанського університету В.І.Григорович, а дозвіл було здобуто у самого австрійського канцлера К.Меттерніха з подачі М.С.Воронцова при допомозі російського міністра іноземних справ К.В.Нес-сель¬ро¬де). Отже, дарунки писемних джерел були в цей період поодинокими. Найбільше виділялись тут М.Н.Мурзакевич, архієпископ Херсонський і Таврійський Гавриїл (В.Ф.Ро¬за¬нов), О.І.Казначеєв. У ці роки писемні джерела Товариству постачали (або сприяли цьому) кілька десятків осіб. Серед них, крім названих вище, були: В.С.Андреєв, С.Бобович, О.О.Борзенко, Гавриїл (архієпископ Рязанський), С.А.Гем¬ба¬чов, студент Жилін, архієпископ Іннокентій (І.О.Борисов), студент Катруца, П.І.Кеппен, Д.М.Княжевич, М.М.Кумані, М.П.Лазарев, В.А.Линовський, П.І.Ляликов, Неводчиков, О.Ф.Негрі, О.М.Павлов, генерал Пущін, С.В.Сафонов, А.Я.Фабр, П.І.Федоров, А.С.Фіркович, І.М.Царський, Є.П.Ше¬вельов, І.П.Яковенко та інші. [7]Зазначимо, що надіслання історичних джерел в тимчасове використання (і механізм роботи з ними) передбачалось саме Статутом Товариства (про що йшлось вище). На наш погляд це було зроблено для заохочення різноманітних власників історичних матеріалів ознайомити з ними науковців, адже Товариство на них не зазіхало. Крім того, ця наукова установа за відсутністю великих коштів (незважаючи на фінансову підтримку імператора) не могла збільшити своє зібрання рукописів шляхом купівлі. Додамо, що попервах вона не мала і відповідного приміщення для збереження значної колекції.
Уже 14 травня 1840р. президент Д.М.Княжевич поста¬вив питання про створення комітету для складання попереднього плану видання праць членів Товариства. До складу цього комітету увійшли: президент, віце-президент, секретар та М.І.Надеждін і В.В.Григор’єв. Незабаром (31 травня) вони представили план майбутнього видання, яке пропонувалось назвати “Записками Одесского общества истории и древностей”. Передбачалось, що воно складатиметься з трьох відділень: 1) дослідження (“исследования и рассуждения”); 2) збірка матеріалів; 3) т.з. “суміш”.
Перше відділення поділялось на чотири розділи – археологія, історія, географія та статистика. Відзначимо, що у першому розділі за статтями власне археологічними мали розміщуватись “статті археографічні”, які , на думку членів комітету, мали містити “описання і дослідження пам’яток писемних, що могли б слугувати джерелом для історії, географії і статистики минулих часів”. Мова йшла явно про джерелознавство, яке, проте, було представлене і в інших елементах першого відділення.
Велике місце у майбутньому виданні відводилось збірці матеріалів. До першого її розділу віднесено пам’ятки речові, тобто публікації написів, малюнків монет, інших археологічних і зображальних джерел. Другий розділ – “пам’ятки писемні і офіційні (документи і акти)” з точними перекладами і необхідними поясненнями. Треті – “пам’ятки писемні неофіційні” – відводився для наративних джерел (включаючи легенди), які могли бути надруковані повністю або в уривках чи витягах. Четвертий – усні пам’ятки (народні пісні, сказання, перекази, прислів’я тощо). П’ятий розділ називався бібліографічним бюлетенем і в ньому мав наводитись перелік видань давніх і нових авторів, що торкались предмету занять Товариства.
На засіданні 31 травня 1840р. було вирішено перетворити згадуваний комітет у редакційний комітет і наділено йо¬го чіткими правилами для підготовки до видання тому “За¬писок”. Згідно цих правил всі надіслані матеріали, після оᬬговорення, направлялись до новоствореного комітету, і са¬ме там вирішувалось: де, коли і в якому обсязі їх друкувати. [8]
Видання “Записок” виявилось важкою і затяжною справою. На урочистому засіданні Товариства 22 березня 1842 р. Д.М.Княжевичу довелось говорити про перешкоди, що виникли під час підготовки першого тому. У квітні того ж року президент повідомив про зібрання достатньої кількості матеріалів необхідних для його сформування, але остаточне визначення його змісту відклали на осінь. Деякі члени Товариства почали здійснювати самостійні видавничі, в тому числі і археографічні, проекти. Так, архієпископ Гавриїл (В.Ф.Розанов) видав за цей час цінне наративне джерело з історії запорозького козацтва – “Устное повествование бывшего запорожца жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки Никиты Леонтьевича Коржа” (Одеса,1842. 95с.)