Внесок Одеського Товариства історії та старожитностей у становлення археографії на півдні України

Заключає цю групу джерел «Девар Сефафаїм» або оповідання про історію кримських ханів (№19). Автором його був Давид Ляхну, а написане наприкінці ХУІІ-у першій третині ХУІІІ ст. Вперше його переклад представив на засіданні наприкінці 1846 р. учитель євпаторійської караїмської школи Г.Фіркович. Наступного року у розпорядженні Товариства опинилось два списки джерела. Один, повніший, надійшов від таврійського і одеського гахама С.Бобовича, а другий – скорочений, але назавжди – від іншого учителя євпаторійської караїмської школи А.С.Фірковича. Переклад було доручено зробити учителю Одеського єврейського училища І.Фінкелю. Перекладач уже того року впорався із завданням, опрацювавши шість із 23 розділів твору, починаючи з дев’ятого (1695 р.) і підготувавши передмову. «Девар Сефафаїм» було опубліковано у другому томі (у підготовці приміток взяв участь М.Н.Мурзакевич). [13] В третьому томі ця група джерел, як і попередня, представлена не була.На межі 40-50-х рр. у Товаристві пожвавився інтерес до публікації джерел з історії Запорозької Січі. Зацікавлення цією історією фіксується уже у перші місяці його існування (М.І.Надеждін). А 1842 року в Одесі архієпископ Гавриїл, який торкався запорозької тематики ще до виникнення Товариства, опублікував, як згадувалось, цінне наративне джерело – спогади запорожця М.Коржа. В травні 1844 р. С.В.Сафонов – віце-президент Товариства (1843-1844), який на той час уже жив у Петербурзі, надіслав фрагмент знайденого у столичній бібліотеці М.С.Воронцова рукопис твору С.Мишецького «Історія про козаків запорозьких». Пересилка уривків до Одеси, а також аналіз рукопису, доручений М.Н.Мурзакевичу та К.П.Зеленецькому, тривали до 1847 р. Саме в цей час, коли тривав пошук нових відомостей про запорожців, відбулось зближення М.А.Оболенського з Товариством і, зокрема, з його секретарем М.Н.Мурзакевичем. Уже згадувалось, що він неодноразово надсилав з Москви джерела для публікації в «Записках». У січні 1847 р. М.А.Оболенський надіслав ще одне цінне наративне джерело – «Опис Запорозької Січі» В.Чернявського, яке відразу ж вирішили надрукувати. Але після несподіваної появи у 1847 р. «Історії про козаків» на сторінках «Чтений» Московського товариства історії та старожитностей російських підготовка одеського видання припинилась.

Згодом, у 1851 р. М.Н.Мурзакевич знову повернувся до твору С.Мишецького. Як виявилось «воронцовський» список відрізнявся від чотирьох інших, на основі яких «Історію про козаків» було опубліковано. Вбачаючи виняткове значення джерела для історії Південної України, його було вирішено надрукувати окремим виданням. Для збільшення наукової ваги цієї археографічної публікації упорядники (М.Н.Мурзакевич, С.В.Сафонов, М.П.Вертил’як) підготували науково-довідковий апарат (передмова, понад сто приміток), посилили її одним розділом, якого бракувало у цьому списку і додали «Опис Запорозької Січі» В.Чер¬няв¬сько-го. Обидва джерела були опубліковані у 1852 р. однією книгою під назвою «История о казаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся, сочиненная от инженерной команды». Це повна назва твору С.Ми¬шець¬ко¬го, який у книзі зайняв більшу частину (С.1-78). Решта книги (С.79-92) – «Описание Запорожской Сечи, состоящее в четырех разделениях, показующих положение Сечи, всех оной земель с выгодами и лесными дачами, также соединение татар и происходимые от оного запорожцами разорения. 1766.» В.Чернявського.

«Історія про козаків» стала єдиним окремим археографічним виданням за весь час існування Товариства. Воно стало відомим серед науковців і навіть популярним серед чор¬номорських козаків, які прохали надіслати їм примірники кни¬ги. Такі історики як Д.І.Дорошенко, М.І.Марченко, М.А.Ли¬твиненко, В.О.Голобуцький вказували на наукову цінність цієї археографічної публікації. Останнім часом дослідники поновили спробу джерелознавчого аналізу цих творів. [14, С.190-200]

Наступного року після появи згаданої книги вийшов друком третій том «Записок». В ньому архієпископ Гавриїл опублікував донесення генерала П.Текелія до Катерини ІІ про знищення Запорозької Січі (№32). Цінність цього документа відзначив М.І.Марченко. [15, С.179] Такою, трагічною за змістом, публікацією на сторінках «Записок» було започатковано міцну традицію видання історичних джерел з історії українського козацтва.

Значне місце археографи Товариства приділяли історії Південної України кінця ХУІІ-ХУІІІ ст.– часу боротьби Російської імперії за приєднання краю, подальшого його заселення і освоєння. Характерною особливістю зібрання джерел була перевага актового матеріалу, що і відбилось на сторінках «Записок».

Боротьбу Московського царства з Кримським ханством наприкінці ХУІІ ст. відобразили два джерела, надіслані з Москви. Одне з них надійшло від російського купця І.М.Царського, московського почесного громадянина і відомого збирача старожитностей. Це – список з відписки боярина Б.Шереметєва до царів Івана і Петра про взяття фортеці Кізікермен (1695) (№25). У 1851 р. І.М.Царський надіслав три пам’ятки житійної літератури та дві реляції про бойові дії під Очаковом (1737) та Ізмаїлом (1791), які тоді не було надру¬ковано. Як відомо, гетьман І.С.Мазепа брав активну участь у боротьбі з Кримським ханством. У згаданій відписці його було схвально згадано кілька разів. Саме І.С.Мазепа був причетний до складання «Опису Дніпра» (1697). Петро І після успішних Азово-Дніпровських походів доручив гетьманові зробити ретельний опис ріки, зокрема на татарському прикордонні від м.Переволочної до Чорного моря. До Одеси «Опис Дніпра» потрапив у 1848 р. завдяки І.І.Беляєву – дійсному члену Московського товариства історії та старожитностей. Примітками опубліковане джерело спорядили М.Н.Мурзакевич та М.М.Бухтеєв (№31).Перша половина ХУІІІ ст. була відзначена в «Запис¬ках» одним джерелом – спеціальним документом («ін¬стру¬мент») щодо встановлення кордонів між Росією та Ту¬реч¬чи¬ною (1742) після війни 1735-1739 рр. (№20) Упорядника не за¬зна¬чено, але вказівка на знайдення його в архіві фортеці Св. Дмит¬ра Ростовського не залишає сумнівів, що ним був М.Н.Мур¬закевич. Завдяки невтомному секретареві у 1852 р. до зібрання Товариства потрапив щоденник (список з ори¬гі¬на¬лу) одного з російських воєначальників згаданої вище вій¬ни Б.К.Мініха, який було опубліковано уже у четвертому то¬мі.