Основи захисту прав та інтересів учасників і кредиторів банку

формування банками резервів для покриття можливих збитків по всіх статтях активів і позабалансових зобов’язаннях;

створення і функціонування систем страхування банківських вкладів;

нагляд за діяльністю банків.

Успішне державне регулювання вітчизняної банківської системи передбачає участь у ньому різних установ, наділених відповідними повноваженнями: центральний банк, податкові органи, Державний комітет з цінних паперів і фондового ринку, Антимонопольний комітет тощо. В більшості країн з ринковою економікою державне регулювання банківської системи покладають на центральний банк. В Україні регулювання банківської діяльності виконує Національний банк України, на який покладено також функцію нагляду за діяльністю банків.

В економічній літературі терміни «регулювання банківської діяльності» та «нагляд за діяльністю банків» цілком слушно часто вживають поруч, оскільки вони характеризують взаємозв’язані та взаємодоповнювальні види діяльності. Однак це, на нашу думку, не дає підстав змішувати зазначені терміни, характеризуючи, наприклад, нагляд як складову системи регулювання банківської діяльності. Виходячи з того, що під регулюванням розуміють керування чимось з підкоренням відповідним правилам, певній системі, можна зробити висновок, що під регулюванням банківської діяльності слід розуміти насамперед створення відповідної нормативно-правової бази. По-перше, це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків. По-друге, ухвалення відповідними уповноваженими державою установами нормативних актів, які базуються на чинному законодавстві та конкретизують і/або роз’яснюють його основні положення.

Під банківським наглядом розуміють насамперед контроль за дотриманням банками у процесі їх діяльності чинного законодавства та встановлених норм і нормативів. Зауважимо, що нагляд здійснюється на різних стадіях функціонування банків: створення нових банків та їхніх установ; діяльності банків; реорганізації та ліквідації банків.

Загалом види заходів впливу на банки взаємопов’язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, на ресурсну базу банків найсуттєвіше впливають протекційні заходи. Найдієвішими з них є: резервування банками частини залучених ними коштів; формування банками резервів для покриття можливих збитків по всіх статтях активів і позабалансових зобов’язаннях; створення та функціонування систем страхування банківських вкладів.

Одним з інструментів, за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок і грошову масу в обігу, а отже, впливають на ресурсну базу банків, є політика обов’язкових резервних вимог. Сутність цього інструменту полягає у зміні центральним банком обов’язкової норми, в межах якої банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати в ньому на відповідних рахунках. Це досить жорсткий адміністративний інструмент регулювання, який є обов’язковим для виконання банками. Незначні зміни норми резервування відчутно впливають на грошову масу, обсяги залучених і розміщуваних банками коштів, тобто їх пасивні та активні операції. За таких обставин центральний банк не може часто змінювати норми резервування, оскільки це негативно, дестабілізуюче впливатиме на грошовий ринок, економіку країни та результати банківської діяльності. Отже, застосування політики обов’язкових резервних вимог вимагає зваженого підходу, використання її переважно для довгострокового регулювання грошового ринку, причому у сукупності з іншими, гнучкішими інструментами монетарної політики.Доцільність використання в сучасній банківській практиці обов’язкових резервних вимог як інструменту монетарної політики викликає численні дискусії серед науковців і практиків. Погляди на цю проблему діаметрально протилежні: від пропозиції кардинальної перебудови механізму використання резервних вимог до повної відмови від нього. І це зрозуміло, оскільки за характером свого впливу на грошово-кредитну сферу політика обо¬в’язкових резервних вимог належить до неекономічних інструментів безпосереднього втручання центрального банку у функціонування кожного банку і банківської системи в цілому. Дія цього інструменту полягає в установленні своєрідного додаткового податку на банки, що негативно впливає на вартість та обсяг банківських ресурсів, величину та дохідність «працюючих» активів і, отже, на прибутковість і конкурентоспроможність банків відносно інших небанківських фінансових установ. Намагаючись зменшити негативний вплив цього інструменту, банки вдаються до пошуку шляхів уникнення виконання резервних вимог або зменшення обсягів зобов’язань, на які встановлюються норми обов’язкових резервів. Це, у свою чергу, може призвести до тінізації здійснення окремих банківських операцій та надання послуг, відпливу коштів з банківської системи до небанківських фінансових установ, діяльність яких не підпадає під регулювання центрального банку. У підсумку — зниження ефективності та/або можливості впливу центрального банку на грошовий ринок та грошову масу в обігу.

Світова практика доводить: останнім часом спостерігається тенденція відходу від активного використання центральними банками економічно розвинених країн резервних вимог як регулятивного методу. В реальній практиці зміну пропозиції грошей вони швидше та ефективніше можуть здійснити за допомогою операцій на відкритому ринку, а також приділяючи більше уваги контролю за короткостроковими процентними ставками. Добір інструментів монетарної політики центральних банків економічно розвинених країн відбиває орієнтацію на використання самостабілізаційних якостей ринкової системи, з тим щоб ринок власними силами стримував коливання рівнів ліквідності і процентних ставок. Про це свідчать досить рідкі зміни механізму резервування в країнах з розвиненою ринковою економікою, зменшення розміру норми резервних вимог або навіть відмова деяких країн від політики обов’язкового резервування. Зокрема, без обов’язкового резервування проводять грошово-кредитну політику Канада, Нова Зеландія, Бельгія, Данія, Швеція, Люксембург.