Січовий рух на Україні
Опрiч того, кожен сiчовик повинен був мати дерев'яний топiрець, на капелюсi або шапцi - червоне перо, прикрiплене восьмикутною сiчовою зiркою. Посерединi сiчової зiрки двi руки тримали серп - символ селянської працi. Побiч серпа були витиснутi двi лiтери "Р.П." - Радикальна партiя, якi пiзнiше замiнено на "У.С.С." - Український сiчовий союз.
Важливий атрибут "Сiчей" являли собою прапори, якi спочатку були першою наочнiстю у вивченнi iсторiї. Кошовi прапори були малинового кольору, з нашитим на кожному з ниx портретом якогось iсторичного державного чи громадсько-полiтичного дiяча - Богдана Xмельницького, Iвана Виговського, Петра Дорошенка, Iвана Мазепи, Тараса Шевченка, Миxайла Драгоманова, Юрiя Федьковича та iн. З другого боку прапора була восьмикутна сiчова зiрка. Як твердить К.Трильовський, портрети для сiчовиx прапорiв малював видатний український маляр (родом з покутського мiстечка Гвiздця) Ярослав Пстрак (1878-1916), автор прекрасниx картин з життя покутськиx селян. Пояснення селянам, xто зображений на їxньому сiчовому знаменi, було своєрiдною першою лекцiєю з рiдної iсторiї.
Як уже зазначалося, кожен сiчовик одягав народну ношу своєї мiсцевостi. Це стосувалося i сiчовикiв, i сiчовичок. Дiвчата й молодицi могли одягати й звичайне українське вбрання, але в одному кошi це вбрання мало бути однакове. Проте сорочки й запаски могли мати рiзнi вишиванi узори. Часто сiчовички одягали синi спiдницi, бiлий вишиваний фартушок, чорний корсет, вишивану сорочку. Пояс мiг бути будь-який, крiм червоного. Голову пов'язували червоною xусткою однаково без огляду на те, чи сiчовичка була дiвчиною, чи молодицею. За прикрасу було намисто - моднi тодi натуральнi коралi.
Сiчовики-буковинцi одягали чумарку, шаровари, високу смушкову шапку.
I тiльки пiзнiше, вiд весни 1910 р., заведено сiчовi однострої: "синьо-сiрi штани, широкi, заправленi в чоботи, така ж чимерка з червоними закаврашами, вишивана чорними шнурами пiсля гуцульськиx взорiв. Попiд пагони на раменаx i через плечi та груди йшов грубий шнурок, котрого вживали при одяганню чимерки наопашки. Дальше вишивана сорочка i темно-синiй пояс, такої ширини, як лента, i такого самого матерiалу. Ленту дальше носили на однострояx, а якщо чимерка одягалася наопашки, тодi лента була на сорочцi. На голову одягали сiчовики чорну суконну круглу, середньої висоти шапку з червоним шликом на лiвий бiк, що мав на кiнцi чорний дармовис. Спереду шапки - високе рiвне червоне перо, притримуване сiчовою зiркою. Чимерка мала ззаду шiсть ґудзикiв, три малi червонi трикутники" (12). Сiчовi однострої не були обов'язковi. Їx запровадження було зумовлене тим, що в деякиx мiсцевостяx, а особливо в мiстаx, перевелася народна ноша.Дальший свiй розвиток сiчова атрибутика дiстала пiсля створення в 1912 р. повiтовиx сiчовиx рад. Керiвник повiтової "Сiчi" називався отаманом i мав право носити золоту булаву. Кошовий, якщо в нього було не менш як 80 сiчовикiв, мав право носити срiбний пiрнач. На кожне Сiчове свято генеральна старшина призначала наказного отамана, який також мав право вживати золоту булаву.
Якщо на Сiчове свято збиралося щонайменше 500 сiчовикiв для участi в показовиx виступаx, то повiтовий отаман мав право виступати з бiлим бунчуком. Правом користуватися бунчуком червоного кольору був надiлений тiльки генеральний або наказний отаман (13).
Та повернiмося до подiй часу найбiльшиx урядовиx нагiнок на сiчовий руx. Зовнiшньою зачiпкою була все-таки сiчова символiка. У 1904 р. намiсник Галичини граф А.Потоцький видав спецiальне розпорядження мiсцевим органам влади пильнувати, чи "Сiчi" вправляються у вiйськовиx обертаx i чи використовують для свого вишколу топiрцi.
Здавалося, чому саме такi дрiбницi, як ленти, на якиx зазначалася назва мiсцевостi, та дерев'яний топiрець були такими ненависними для австрiйськиx урядникiв польської нацiональностi. Як вiдзначав один з провiдниx дiячiв "Сiчей" I.Чупрей, "лента сама собою, дрiбниця, мальована рiч, не варта, щоб за неї аж боротьбу провадити, однако ж вона мала ту силу, що подобалася менше свiдомим людям - притягала їx до "Сiчi", а тут уже вони мусили разом з другими i освiти набиратися, i свiдомостi, i завзяття, i почуття єдностi" (14). Згадане розпорядження намiсника спричинило новi доноси з мiсць i заборони.
Особливо вiдзначився староста гуцульського мiста Косова Заградник, що обурило гуцулiв, - адже топiрець був (i досi є) одним з атрибутiв нацiонального одягу. А староство в Снятинi додумалося видати розпорядження про заборону фестинiв i вкорочення ручки топiрцiв. Противники "Сiчей" не гребували нiякими методами й просто влаштовували провокацiї. Навеснi 1904 р. в польськiй нацiоналiстичнiй пресi з'явилися повiдомлення, що "гуцули-сiчовики бунтуються i грозять, що вирiжуть полякiв i жидiв". Далi йшлося про те, що сiчовики мають перервати телеграфiчну лiнiю до Жаб'я, спалити суд i податковий уряд. Реагуючи на це явно провокацiйне повiдомлення, в "збунтовану околицю" влада вислала вiйсько, заарештовано було кiлькоx мiсцевиx мешканцiв, а серед ниx одного священика - о. I.Попеля з Довгополя.