Особливості планування у сільському зеленому туризмі
Чимало аматорів-початківців, а такими в більшості випадків є особи, які намагаються займатися сільським зеленим туризмом, спершу недооцінюють значення планування цього підсобного чи основного приватного бізнесу. Опираючись лише на модні тенденції чи міркуваннях знайомих, можна зазнати поразки, коли вкладені кошти й зусилля так і не окупляться, а замість підприємницького азарту в свідомості назавжди залишиться розчарування щодо доцільності займатися цією діяльністю.
Розвиток сільського зеленого туризму, як і будь-який інший вид господарської діяльності, вимагає чіткого планування.
Планування — це одна з основних форм менеджменту агротуристичних організацій, що полягає в чіткому визначенні та конкретній регламентації стратегії, тактики і виробничого механізму функціонування агротуристичних організацій і закладів у ринковому середовищі з метою забезпечення їх ефективної конкурентоспроможності та економічного процвітання.
Планування — це безперервний систематичний процес обробки внутрішньовиробничої та зовнішньо ринкової інформації, на основі якого менеджер визначає і регламентує в часі майбутні цінності та цілі туристичної організації, а також засоби (інвестиційні, інноваційні, працересурсні тощо) і методи (організаційні, економічні, маркетингові тощо), необхідні для реалізації запланованих стратегічних і тактичних цілей своєї організації чи закладу.
Методологія планування ґрунтується на оптимальному поєднанні емпіричного та формального підходів. Виділяють такі основні методи планування сільського зеленого туризму.
—емпіричні методи: індукції, дедукції, експертних оцінок, якісного ранжування тощо;
—формальні методи: математичної інтерполяції, екстраполяції, зведення балансів тощо [8].
Планування сільського туризму потребує інтегрованого підходу з огляду на низку обставин об'єктивного характеру.
Низька рентабельність індивідуального селянського (фермерського) господарства як основного виду землекористування у сільських місцевостях та зростання економічних проблем землекористування вимагає від сільського фермера вміння планувати й раціонально перерозподіляти наявні ресурси, зокрема, в інтересах туризму.
Панує думка, що туризм є ефективним засобом економічного та соціального відродження. Однак, враховуючи фрагментарний характер поширення сільського зеленого туризму в Карпатському реґіоні, необхідно здійснювати перспективне територіальне й економічне планування для того, щоб забезпечити відповідні вигоди та прибутки для сільських місцевостей.
Сільська місцевість є непостійним ресурсом, дуже чутливим до екологічних та соціальних змін, тому в кожному окремому випадку може розвинути лише певні види туризму, адекватні її фізичним та соціокультурним характеристикам. Дуже важливо, щоб характеристики, які приваблюють туристів, згодом не зникли внаслідок надлишкового розвитку туризму. Для цього потрібно здійснювати постійний менеджмент туризму та туристів.
Планування розробляють із урахуванням чітко визначених часових рамок із застосуванням гнучких сучасних інтеґративних, екологічно безпечних та сталих методів.
Найбільша проблема планування на рівні приватних власників агроосель полягає у відсутності в них спеціальних економічних знань і відповідних навиків управління сільським туризмом. В Україні нині розширення та розвиток сільського зеленого туризму відбувається не внаслідок продуманої політики реґіонального і місцевого планування, а екстенсивно, як інноваційний продукт ринку, що збільшується стихійно. Однак, не варто й перебільшувати цю проблему.
Потрібно враховувати й те, що туризм у сільських районах — це приватний ініціативний сектор, тому рівень його планування має відбуватися у руслі загального місцевого й регіонального планування соціально-економічного й культурного розвитку сільських громад. Ця проблема має два аспекти, які обов'язково варто розглядати при плануванні сільського туризму: