Партії _партійні_системi

-Нездатність правих швидко вирішити стоячі перед країною проблеми і негаразди в самої коаліції, що досить мала штучний характер, правого центру призвели до втрати ними важелів керування і тимчасовому загальмуванню перехідного процесу. Розвити цей процес далі слід уже лівоцентристському об'єднанню, прийшедшому до влади на основі виданого йому виборцями мандата в 1996 р. Однако воно не має необхідну тривкість для того, щоб виявитися на висоті історичних задач і довести до кінця процес реформування структур італійської держави. З усіх помітних здійснень, про які згодом будуть згадувати як про віхи перехідного шляху від Перший до Другої республіки, виділяються: операція чищення самого правлячого політичного класу і що займаються їм структур, почата в 1992 р.; результати всенародного референдуму 1993 р. і прийняття на цій підставі нового закону, що перетворив виборчу систему;

-результати перших проведених по новій системі парламентських виборів і повного перегрупування політичних сил із входженням у структури влади цілком іншого прошарку політичної еліти, включаючи що перемінилися і ніколи раніше неофашистів , що припускалося-не до влади колишніх; після деякого затишку середини 90-х років, коли все-таки інерційно відчувалася потужна присутність у прийнятті рішень перемігших на попередніх виборах правих, прямування маятника вліво і перемога лівоцентристського об'єднання, головну частина якого подають ДПЛС, тобто колишні комуністи, жодного разу після 1947 р. не приходили до влади

Таким чином, блокована ситуація 40-80-х років, якими б політологічними теоріями вона ні пояснювалася - "недосконалою двохпартійністю" або "поляризованим плюралізмом" виявилася розблокованою. Але схоже, що в даній ситуації праві-переможці, так само, як і ліві, що уперше виявилися у влади, не занадто добре собі подавали, що вони можуть зробити для закріплення розвитку перехідних тенденцій і становлення тривкою Другої республіки. Звідси невпевнені кроки, невміння перебороти виникаючі на цьому шляху проблеми, відкоти тому. Перехідний період від Перший до Другої республіки в Італії продовжується. Опинившиєся дійсний час лівоцентристи у руля правління намагаються консолідувати сили товариства, щоб перебороти цей затягнувшийся період якнайшвидше і з можливо меншими соціальними витратами. Але виниклі трудності в справі реформування вибудованого попередниками будинку повоєнної держави значно уповільнюють цей процес. Для успішного його закінчення необхідно довести до логічного кінця початі зміни, у тому числі перегляд і втілення в нові форми італійської політичної системи. У цьому зацікавлені всі політичні сили сучасної Італії.

Чималий вплив на динаміку прийняття політичних рішень робить бразильська партійна система. Проте і вона має чимало слабких місць.

По-перше, партійна система в Бразилії нестабільна. З часу прийняття в 1979 р. нового закону про партії, що положиво кінець діючей при военому режимі двохпартійної системи, пройшло вже без малого два десятиліття, а ця система усе ще зберігає риси нестійкості й перехідності. Для того щоб переконатися в цьому, немає потреби обертатися до віддаленому минулому. Три роки діяльності теперішнього парламенту - достатній термін, щоб отримати уявлення про те, як змінювався численим склад депутатів від тієї або іншої партії й як зникали одні партії й з'являлися інші. Як очевидно з таблиці 3, у палаті депутатів стало меньш представників ПМДБ, ПДТ, ППР й ПТБ, у той час як ПФЛ й ПСДБ, навпроти, розширили своє представництво. Більш того, дані на вересень 1996 р. свідчать, що співвідношення сил порушилося, оскільки ППР й ПП злилися, образовав Бразильську прогресистську партію (ППБ), що у результаті стала третьої по числу депутатів партією в конгресі.

Така мінлива картина багато в чому обумовлена системою пропорціонального представництва, й зокрема наявністю "открьітого списку", у якому місце кожного депутата визначається числом голосів, полученньїх їм на виборах. При такій системі суперництво ведеться в основному не між партіями, а між отдельньїми кандидатами. По істоті, кандидат одержує досить незначну підтримку від партії - хіба що користується її назвою, чтобьі одержати право на висування своєї кандидатури. І оскільки обрання залежить від його власних зусиль (хоча б тому, що він самий повинний подбати про необхідні фінансові засоби для своєї кампанії), важко очікувати, що він буде тісно пов'язаний із своєю партією. Цим почасти пояснюється, чому значна частина парламентерів не почуває себе связанньгми партійними зобов'язаннями й вільно переходить з однієї партії в іншу.

По-друге, партійна система вкрай роздрібнена. І справа тут навіть не в тому, що право на представництво в конгресі мають 18 партії, а в тому, що вісім із них оцінюються - по індексі фрагментаціі Лааксо й Таагеперы - як значні, тобто ті що мають значну політичну вагу. І це при тому, що жодна з них не має в парламенті більш 20% місць! У результаті парламентська більшість може бути утворено лише шляхом коаліції по меньшій мірі трьох партії, що достатньо ризиковано, якщо взяти до уваги низький рівень внутріпартійної дисципліни. А оскільки прийняття конституційних поправок потребує більшості в 3/5 голосів, парламентська коаліція повинна складатися принаймні з чотнрьох партії. Ця характерна для Бразилії роздробленість партії обумовлена не стільки чинною виборчою системою, скільки надто ліберальним законодавством про партії - у тій частині, що стосується процедури їхнього створення. Як випливає з таблиці 3, фрагментація відбувається не відразу після виборів (тобто не є слідством ізбиркового процесу), а значно пізніше. Що ж стосується системи пропорціонального представництва, те її вплив складається в тому, що вона припускає, щоб подібна фрагментація зберігалася й воспроизводилася.Можна було б заперечити на це, що бразильське товариство дуже неоднорідно й різноманітно по складі й по цьому потребуває в такій партійній системі, що дозволяла б уявити усе це різноманіття на політичній арені. Дійсно, бразильське товариство достатньо різнорідно в соціальному, расовому, релігійному й регіональному відношеннях. Справа, проте, у тому, що існуюча система партії не відбиває цих розходжень. Наприклад, у даний час у конгресі подані щонайменше три партії правої і правоцентристської орієнтації - ПФЛ, ППБ й ПТБ. Проте жодна з них не пов'язана з якийсь специфічною суспільною, регіональною або релігійною групою. Те ж саме можна сказати й про їхніх опонентів. Три партії займають левоцентристские позиции — ПДТ, ПСБ и ПСДБ, а еще три принадлежат к откровенно левьім — ПТ, ПКБ й ППС. И это не считая ПМДБ, чья внутренняя неоднородность позволяет относить ее как к первой, так й ко второй группе партии. И поскольку все они не отражают реальной дифференциации в обществе, их представительские функции восьма размнты. Одни й те же социальньїе интересы, таким образом, могут выражаться через членов различных партии, обьединяющихся в разного рода парламентские группы, которые зачастую действуют более зффективно, чем партии. Наиболее типичным примером может служить аграрная фракция. Согласно сообщениям печати, она насчитьівает свыше 130 депутатов й ЗО сенаторов. В таблице 4 отражена партийная принадлежность членов зтой фракции: 12 партии, представленньїх в палате депутатов, й 6 — в сенате. 19% из них принадлежат к левоцентристским партиям, еще 19 — к ПМДБ й 62% — к партиям правой й правоцентристской ориентации. Когда зта группа выступает в защиту своих интересов, ей трудно противостоять. Так, например, произошло в апреле 1995 г., когда аграрной фракции удалось преодолеть неблагоприятное для нее президентское вето.